Історичні розвідки щодо соціальної природи корумпованості та переродження еліти в Україні

Елеонора Кучменко, доктор історичних наук, професор кафедри соціології та соціально-гуманітарних дисциплін Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості,

Борис Кучменко, доктор філософії, професор кафедри загальноюридичних дисциплін Інституту права і психології Київського національного університету внутрішніх справ

УДК 329.05

У статті розглядається історична ретроспектива формування особливостей сучасної еліти в Україні та фактори впливу на її корумпованість.

 Ключові слова: історія, еліта, корумпованість, політика.

В статье рассматривается историческая ретроспектива формирования особенностей современной элиты в Украине и факторы влияний на ее коррумпированность.                                    

Ключевые слова: история, элита, коррумпированность, политика.

The authors review the historical retrospective of formation of qualities attributed to modern Ukrainian elite and factors that contribute to its corruption.

Key words: history, elite, political corruption, politics.          

Корупція - найважча хвороба, якою охоплено нашу суспільство. Боротьба з нею життєво важлива. Державний апарат - найбільший роботодавець, активний видавець, найкращий продюсер і сам собі суддя, сам собі партія і, насамкінець, сам собі народ. Виходячи з цього слід зазначити, що така система абсолютно неефективна і створює тільки одне - корупцію. Для вільного, демократичного і справедливого суспільства ворог номер один - це корупція, як наголошує президент України В. Ф. Янукович.

У цьому зв'язку важливо знати історію і соціальну природу корупції і пов'язаним з нею переродженням керівної еліти в Україні, діяльність якої за 20 останніх років О. Мотиль розглядає, як корумповану та користолюбну [1]. Слід зазначити, що сучасна українська правляча еліта має особливість - її світогляд формувався під впливом колоніальної ідеології, а точніше - комуністично-більшовицької.

Корупція - явище глобальне, і в ряді країн вона визнається національною бідою. Що стосується України, то головне полягало у тому, що відбувалося безперервне зростання ролі держави і, відповідно, зростала роль державного апарату. Відбувалося переродження і соціальне виродження керівної еліти. Цьому не слід дивуватися. Історія знає багато подібних прикладів (Наполеон Бонапарт, прихильник республіки, потім імператор, це різні люди. Проте, ясно і те, що це одна людина, але менталітет змінився). Відбулося те, що називається переродженням.

Переродження - якісна, корінна зміна менталітету людини, групи чи певних соціальних верств під впливом різних обставин - найчастіше внаслідок отримання влади чи збагачення. Переродження відбувається не просто тому, що будь-яка людина так чи інакше змінюється. Людина змінюється фізично, розумово, з віком, у ході службового росту, при досягненні великої влади чи стаючи дуже багатою. Але слід підкреслити, що ці зміни зовсім не обов'язково означають переродження, а свідчать про природні зміни психології людської маси в цілому і людини зокрема. Зміни характеру залежать від самого індивідуума, його індивідуальних якостей. Вражає уяву багатоманітність людської долі, що робить неминучим суб'єктивність оцінок і підходів. При цьому важливим є довготривалість змін, які відбуваються, їх поступовість чи несподіваність. Селянин, який перетворився у заможного господаря; чиновник, який піднявся на багато сходинок; лейтенант, який дослужився до генерала, - багато у чому стають людьми з іншими інтересами, поведінкою, ставленням до життя і оточення. Але це відбувається, як правило, поступово, протягом значного часу. Раби, якщо їм удавалося внаслідок бунту отримати перемогу, займали місце господаря, з легкістю роблячи те ж саме, що робили попередні господарі, тільки більш грубо та нахабно. Проте кожний раб, якщо тільки ставав господарем у панському будинку, був уже іншою людиною.

Історія знає багато фактів зміни влади і, природно зміни команд, які перебували при владі. Слід зазначити, що за невеликим винятком до влади приходили люди, які не мали ніякої іншої мети, окрім установлення свого правління. Їх власний (і командний) менталітет змінювався, але це були індивідуальні зміни, подібні до індивідуальних кар'єрних злетів. Перемога у династичному змаганні приводила до влади іншого короля, курфюрста, не змінюючи глибоко його свідомості, його психіки, якщо він і до перемоги був із того ж середовища. Те ж відбувалося в релігійних конфліктах, у феодальних суперечках. Аристократи, отримавши свої титули у спадок, сприймали те, що отримували як належне. Їх менталітет не змінювався, їх із дитинства виховували у форматі уготованої ролі. Виродження аристократії, дворянства - інший процес, який ішов паралельно із зростанням буржуазії та відбивався також у генетичному плані.

Складність і суперечливість процесу переродження революціонерів демонструє Французька революція 1789 р. Чимало її діячів загинули, вірячи в ідеали свободи, рівності і братерства. Інші романтики й ідейні борці зійшли з політичної арени. А основна частина республіканців, ненависників аристократії, досить швидко перетворились у успішних соратників нещодавнього захисника республіки, який став імператором. Відбулося очевидне переродження революціонерів, що і припинило існування республіки.

 Соціальні революції не змінюють людської природи, як сподівалися революціонери-ідеалісти, але з особливою різкістю, оголеністю виявляють типові риси людського характеру. Разом з тим, революції накладають серйозний відбиток на менталітет різних верств суспільства і чим глибше, радикальніше, масштабніше революція, тим значущі зміни у людській свідомості.

Революція в Росії у 1917 р. не має собі рівних за глибиною, з якою були переорані соціальні шари, за тією радикальністю, з якою була знищена стара влада і виникла нова, яка здійснювалася новими людьми, які присвятили себе ідеї

ліквідації класів та класових привілеїв, створенню режиму рівності і братерства.

При владі опинилися не раби, не кріпосні, не просто ті, хто ненавидів самодержавство, а ідейні противники старого ладу, які намагалися повністю зректися від нього і створити принципово нові умови життя, нові відносини між людьми, у тому числі між суспільством і владою, створити владу, яка вийшла з народу, яка розуміє його потреби.

Після революції 1917 р., коли при владі опинилися люди, які раніше були далекими від неї, побут і свідомість значної частини (якщо не більшості) нових лідерів стали змінюватися. Змінюватися по-різному щодо темпу і зовнішніх проявів. Це залежало від багатьох обставин, у тому числі від характеру того чи іншого індивідуума.

Поняття «переродження» є досить широким, проте воно не охоплює і малої долі соціально-політичних явищ і процесів, що відбувалися в СРСР, у тому числі і незалежній Україні, у ХХ ст. Не торкаючись змін у становищі і психології різних груп селянства, дворянсько-капіталістичної меншості, інтелігенції, розглянемо поряд із переродженням процес соціального виродження. Це явище, близьке до переродження, охоплює не тільки комуністів зі стажем. Воно охоплює широку номенклатурну масу, що постійно зростала.

У ході революції і громадянської війни відбулося кардинале зрівняння суспільства. Був знищений його становий розподіл. Юридично мешканці країни перестали ділитися на дворян, селян, міщан, купців різних гільдій. Були ліквідовані звання і титули. Всі стали з народження рівноправними громадянами. Відбулося і матеріальне зрівняння. Ліквідація поміщицького землеволодіння, націоналізація великих і середніх промислових, торговельних підприємств, банків і т. ін. позбавило багатих людей і трудових доходів. Це змінило психологію мас, які відчули рівність у повсякденному житті. Зрівняння, яке більшість народу вважало справедливим явищем, стало одним із вирішальних факторів, яке забезпечувало підтримку Рад широкими масами та їх перемогу у громадянській війні.

Проте зміни відбувалися не тільки у масовій свідомості. Змінювалося - і принципово - свідомість людей, які отримали владу, нехай і зовсім незначну. Одні із незадоволенням, інші з прихованим задоволенням переконувалися, що старе зникає, що воно містить чимало привабливого для тих, хто опинився зверху. Старе міцно тримало нових володарів. Люди, які збиралися перетворити світ, своїх побратимів, перетворилися самі. Перетворилися не в тому напрямку, який проповідували і приписували іншим.

Що стосується партійців із дореволюційним стажем і значного числа людей, які вступили до партії у ході революції і громадянської війни, то вони, в основному, витримували перші випробування, хоча більшість відповідальних працівників отримала незначні матеріальні переваги. Проте ці переваги не створювали ще матеріально-побутового підгрунтя для зміни ментальності. Набагато більше значення мав сам фактор влади, можливість розпоряджатися долею людей - ворогів та однодумців, а головне - простих громадян у масштабах міста, губернії чи армійської частини. Проте фактор влади, сам по собі могутній, проявлявся в особливих умовах - умовах громадянської війни. Терези увесь час коливалися. Радянським активістам, партійцям на випадок перемоги контрреволюції загрожувала небезпека. Тому більшість їх усе ще не відчували себе людьми, які отримали бажану владу, а революціонерами, поборниками ідеї, тими, хто готовий іти на будь-які випробування. Ми не говоримо про людей, які «примазалися» до нової влади, проникли у різні її структури, у каральні органи. Таке явище буває завжди при значних, серйозних змінах в історії, коли слабшає влада закону. Ударні сили держави, перед усім, спрямовуються проти класових ворогів. На поверхню виступають незмінні інстинкти і схильності, які у звичайний час не мають простору для прояву. Як зазначають С. П. Глінкіна, Ю. А. Поляков, Симонян Р. Х., російська революція на перших порах надала великі можливості для розгулу людських пороків [2, 7].

Про кількість тих, хто «примазався» до партії, кар'єристів, дає уявлення масштабна чистка партії, яка була проведена після громадянської війни. У ході чистки, що була проведена у другій половині 1921 р., із партії було виключено 159 355 осіб (24,1% складу) [3]. Слід визнати, що партійне керівництво і партійна пропаганда у перші пореволюційні роки підкреслювали, що комуністи не є привілейований прошарок суспільства. В. І. Ленін гостро ставив питання і про боротьбу з корупцією та комчванством. У 1919 р. він писав, що партія більшовиків турбується про своє очищення від тих, хто «примазався», підкреслював, що не робиться ніякої користі від включення до партії [4]. Вважаючи корупцію найбільшим злом, він пропонував наказувати тих комуністів, хто піддався корупції, удвічі суворіше, ніж безпартійних. У газетах увесь час попадалися повідомлення про персональні справи партійців «у зв'язку з держобростанням», з «обростанням держвовною». Великі, але, мабуть, невиправданні надії покладалися на «партмаксимум», коли членам партії заборонялося отримувати зарплату вище встановленого максимуму. Заохочувалося скромність в одязі, зберігалася демократичність у спілкування товаришів по партійно-радянській, профспілковій, комсомольській роботі. Проблема виникнення нерівності постала на профспілковій дискусії 1920 р., а Л. Д. Троцький вже на початку 20-х років відкрито поставив питання про небезпеку загрози переродження партійних кадрів. На ХІІІ партійному з'їзді у 1924 р. він говорив про можливості бюрократизації її апарату і як загрозі, яка бере початок звідси, відриву від партії мас [5]. Правда, розуміння Троцьким переродження було порівняно вузьким. Проте, його висловлювання були піддані критиці за спробу, яка крилася в них, протиставити партійну молодь старій гвардії.

Після закінчення громадянської війни ряди компартії поповнилися вже не з борців проти самодержавства, Тимчасового уряду, білих військ та інтервентів. До партії вступали рядові робітники, частина інтелігенції і селяни. Великий приплив до партії був у час ленінського заклику у 1924 р. Чимала частина нових партійців опинилася у владних структурах. У цій масі також відбувалися якісні зміни менталітету під впливом влади та пов'язаними з нею привілеями. Соціальне виродження йшло за двома основними напрямками. У 20-30-і роки номенклатура поповнювалася, як уже говорилося, головним чином із робітників, частини інтелігенції і селянства, а у перші пореволюційні роки із демобілізованих командирів та комісарів. Ті та інші були переважно вихідцями із народних низів, не дуже освічені. У 1920 - 1930-і роки значна частина еліти - на всіх рівнях - від райкому до ЦК досить швидко обюрокрачувалася, сприймала начальницькі звички, адміністративні навички, звикала до матеріальних привілеїв. Зміни у свідомості починалися з впливу повсякденного побуту, коли нещодавній підпільник, погано одягнутий і не завжди ситий, перетворювався у людину, яка гарно забезпечена державою, зі службовою квартирою, дачею, автомашиною, привілейованим постачанням і медобслуговуванням. Із маргінала, що переслідується, людина перетворювалася у володаря влади, яка отримала можливість розпоряджатися долею інших у масштабах країни, області, міста, галузі науки, культури, виробництва.

Протиріччя між старими звичками і набутими не зникало зразу. Хід подій породжував нові протиріччя. Уявлення - багато у чому наївні, але щедрі - про майбутнє стикалися з реаліями дійсності. Стара нерівність була знищена, але її нові прояви лізли з усіх щілин. В умовах тотальних злиднів, голоду люди, які займали великі чи малі пости у містах і селах, в армії, неминуче отримували якісь - хай незначні - привілеї. НЕП давала чималі можливості для використовування влади. Поєднання адміністративних важилів із наявністю приватного капіталу відкривало широкі корупційні можливості для партійців, які виконували владні функції. 20-і роки стали рубежем для багатьох комуністів, що вступили до партії до закінчення громадянської війни. Хабарі давалися за дозвіл відкрити магазин, ресторан, невеличку фабрику, за надання кредитів, за зниження суми податків і т. ін. Нещодавній в'язень царської буцегарні чи комісар полку після випробувань піддавалися спокусі ресторанів, коштовним речам, дорогої одежі, заводили коханок. Психологічно вони знаходили виправдовування, підкреслюючи свої попередні заслуги. У ті роки популярною була іронічна репліка: «За що боролися!». Правда, вона розумілася по-різному тими, хто міг тільки дивитися на шикарні вітрини, і тими, хто ходив до ресторану з туго набитим гаманцем. Із партійних кіл зростаючої кількісно партії висувалися нові керівні кадри. Вони були висуванцями вже правлячої партії, від них не вимагалося жертв, привілеї надавалися автоматично. Основна маса нової еліти щиро вірила у соціальну справедливість. Але система, що склалася, роблячи їх ведучими, приводила до відриву від широких верств населення. У самій партії народилося поняття двох поверхів - керівників і підлеглих. Проте, необхідно пам'ятати, що переродження торкнулося незначної частини еліти. А основна маса трудящих усі пореволюційні роки щиро вірила у перемогу соціальної справедливості, віддаючи свої сили на те, що називалося соціалістичним будівництвом.

Привілеї - відкриті та завуальовані - продовжували збільшуватись. При постійному зростанні міського населення і потреби у житлі, яка украй загострилася, порівняно незначне будівництво нового житла забезпечувало, передусім, номенклатуру. Виникли «галузеві привілеї», при яких працівники партійно-державного апарату, керівники-чиновники галузевих наркоматів користувалися послугами спецлікарень, «власних» санаторіїв, будинків відпочинку і т. ін. Система привілеїв носила яскраво виражений ієрархічний характер, коли їх кількість і якість залежали від поста, який посідає чиновник. А пост залежав від вищестоящого начальства. Так руйнувалася демократична система взаємних стосунків, критика усе більше набувала формального характеру, посилювалися кар'єрні начала у службовій діяльності, зростало «підлабузництво». Таким чином, рік за роком ментальність керівних кадрів змінювалась під впливом тих змін, які відбувалися в матеріальних життєвих умовах. Значна частина нової еліти піддалася не настільки разючому переродженню, як у старих партійців, але більш швидкому. В усієї еліти, яка реально відчула матеріальні блага, змінювалася ментальність. Отримання квартири (чи гарної кімнати), літерної продовольчої картки, талонів на ширпотреб, а головне можливості розпоряджатися значною чи незначною кількістю підлеглих просто вимагала психологічних змін, інколи непомітних зовні, а часто це проявлялося в елементарній грубості. Тут доречно відмітити, що при проведенні чистки партії відповідно до постанови Об'єднаного січневого пленуму 1933 р. ЦК і ЦКК ВКП(б) було виключено 18,3% членів партії [6].

 Чимало нових начальників зберігали моральну чистоту, віру у перемогу соціалізму. Разом з тим значна частина партійно-радянсько-профспілково-комсомольского апарату, чиновників різних організацій (таких, як Осовіахіма-Досаафу, МОПРу), керівників художніх, спортивних, освітянських закладів, творчих спілок і т. п. піддалися соціальному виродженню. Загальні риси переродження і соціального виродження можна побачити неозброєним оком, набагато важче розібратися у тому, як вони, ці риси, реалізовувалися стосовно до кожної окремої особи.

Всі прояви переродження - індивідуалізовані. Зовнішні прояви його безкінечно різноманітні, залежно і від інтелекту, і від культурного рівня, і від багатьох важливих рис характеру. Характерні риси соціального виродження: перевага безпринципності, готовність слугувати будь-якій владі, відстоювати будь-яку ідеологію; байдужість до державних і суспільних інтересів; намагання до підвищення власного добробуту; масштабна корупція; кругова порука; задогматизованість ідеології, яка проголошувалась домінантною світогляду; в неї не вірили, але лицемірно пропагували; будь-який відступ від неї, спроба сказати нове слово суворо каралися. Розрив між словом і ділом ставали з кожним роком помітнішими.

Звернемо увагу і на таку категорію діячів, які багато років не просто сповідували одну віру, не просто проповідували, але і навчали та змушувати інших сповідувати її, а в часи перебудови та незалежності стали її ж лаяти. Це порушує всі положення моральності, засвідчує повну відсутність моральних засад. Такі повороти значно гірші, ніж зрада присяги, перехід під прапори ворога. Зрозуміло, що таким людям довіряти не можна.

Багато хто з революціонерів-ідеалістів, революційні романтики, перебуваючи при владі, протистояли «держобростанню», намагаючись у роботі, у повсякденному житті слідувати своїм ідеалам. Серед ідейних революціонерів було багато переконаних аскетів і фанатиків, які не терпіли коливань, відступу від принципів. Проте у природі, в житті, політиці нічого не буває у чистому вигляді. І у лицарів революції були свої слабкості. І аскетизм давав тріщину у цековських санаторіях із чудовими кухарями; і фанатику, якого послали на дипломатичну роботу, потрібно було пристойно одягатися. Зміни у свідомості відбувалися не тільки відповідно до зміни побуту. Змінювалася політична обстановка, атмосфера у партійному середовищі. Сталінські репресії породили страх за власну долю. Це робило можливим хвилю терору і розправ зі старими революціонерами - спочатку з тими, хто висловлював будь-яку незгоду з генеральною лінією Генерального секретаря, потім із тими, хто був згоден, але самостійно мислив, а потім з іншими. Внутрішньопартійні битви привчили нових керівників до думки про те, що сьогоднішні товариші можуть виявитися по інший бік барикади. Звикнувши до цієї думки, вони переносили на недавніх соратників ідею, яка була завчена ще під час громадянської війни: з ворогами потрібно діяти по-ворожому. Масовий терор породив відчуття страху у тих, хто вцілів, і вони прийняли нові правила гри. Якщо говорити про переродження старих кадрів, то головне все ж було не в дачах, спецпайках і т.п, а у підтримці вироків щодо розстрілу своїх нещодавніх бойових друзів. Проте вони не визріли б для цієї підтримки без уже звичного оксамитового життєвого благоустрою. А тим часом зростали нові покоління (серед них були ідейні, щирі, ті, хто вірив у побудову соціалізму і комунізму, і ті, хто виходив у начальники різних рівнів), які переймали досвід у попередників. Відбувалися зміни в характері, душі. Старі революціонери це бачили, але вважали що «ліс рублять - тріски летять» і - звикали. Так відбувалося те, що можна назвати переродженням старих кадрів і соціальним виродженням нової еліти. Можна констатувати, що основна частина радянської еліти - люди, які вступили до партії до революції і під час громадянської війни - була або знищена Сталіним, або піддалася переродженню. Сформувалася нова еліта - номенклатура, яка увесь час зростала кількісно та примножувала права і привілеї. З її основною масою відбувалося те ж, що і зі старими революціонерами. Але це було не переродження, а соціальне виродження.

Більшість населення СРСР вірило у тій чи іншій мірі у соціалістичні ідеали, і Друга світова війна це довела.

У повоєнні роки радянська еліта розширялася і зміцнювалася. Нерівність, яку бачила основна маса населення, викликала зростаюче невдоволення. Відбувалося відокремлення еліти від основної маси. Елітно номенклатурні верстви усе більше уособлювалися від народу. Соціальне виродження номенклатури полягало у тому, що номенклатурна маса матеріально і духовно віддалялася від тих основ, на яких вона створювалася, від мети, яка нею проголошувалася. Виродження значної частини партійного керівництва виражалося у радикальних змінах менталітету недавніх марксистів у зв'язку з новим соціально-політичним статусом і матеріальним становищем, у відході на задній план попередньої системи цінностей, перетворення у пріоритетне завдання збереження порядку, який уже склався в ім'я власного блага. Оскільки режим, який утвердився після революції був основою власного благополуччя, то і боротьба за стабільність режиму залишалася домінантою. Але революційні цілі, які проголошувалися і проповідувалися, заперечували новий менталітет. Звідси - суперечливість процесу переродження і соціального виродження. Звідси - необхідність збереження прихильності революційній фразі, яка перетворилася у догму. Звідси розходження між словом і ділом. Точніше: стара революційна ідея не зникла, не могла зникнути зразу. До того ж, більшість ленінської гвардії щиро зберігала віру у торжество соціалізму. Тим більше, що це поєднувалося і з самоутвердженням, і з упевненістю у правильності обраного шляху. Їхня віра перетворювалася у закостеніли догмати і прагматизм пристосування до нових реалій.

Друга половина ХХ ст. зняла проблему переродження, якою вона була у перші десятиліття після революції. Зросли нові покоління великих і малих керівників. У минуле відійшло покоління революційних романтиків. При владі перебували люди двох основних типів - чесні роботяги, які добросовісно виконували важкі обов'язки партійно-радянських, профспілково-комсомольських і інших чиновників. Вони критикували прорахунки, але до певної межі. Інша група - це люди відкрито кар'єрного складу. Вони давно відхрестилися від соціалістичних ідеалів, на словах, зрозуміло, підтримуючи і проповідуючи всі рішення партії і уряду, демонструючи знання «Короткого курсу» та нового історико-партійного підручника під редакцією Б. Пономарьова. Вони концентрувалися у більш престижних і вигідних місцях - у ЦК, обкомах, міськкомах, профспілках, комсомолі, КДБ та інших міністерствах і держкомітетах. Обидві групи користувалися привілеями, які їм належали відповідно з чинами, званнями, посадами. Представники обох груп жили і працювали у відповідності з тими нормами, правилами, які були прийняті суспільством. Свідомість змінювалася лише звичним шляхом на підставі посадового зростання і відповідного збільшення прерогатив і привілеїв. Ці привілеї викликали обурення і були предметом жорстких нападок, які підтримувалися всією інтелігенцією та широкою громадськістю.

З падінням компартії, СРСР представники саме другої групи опинилися біля керма. Це були високопоставлені номенклатурники, люди, які протягом десятиліть не тільки сповідували, але і проповідували комуністичний світогляд. Вони накинулися з прокляттями на радянську владу і компартію. Разом з ними запеклими антикомуністами стали багато хто із колишліх партійно-радянсько-профспілково-комсомольських працівників. Щодо цього і можна констатувати, що у 90-і роки ХХ століття дев'ять десятих політиків, які опинилися при владі, були абсолютно безпринципні. Це і було проявом соціального виродження. А «демократи-перебудовники», які прийшли до влади, із задоволенням стали користуватися тими ж привілеями, на які вони так жорстко і безкомпромісно нападали. Головною особливістю перебудовних років стало те, що ділили не тільки кабінети у коридорах влади. Ділили власність - державну, тобто народну, ділили багатства країни - приховані під землею запаси нафти, вугілля, газу, золота; збудовані поколіннями заводи, фабрики, палаци, санаторії, магазини, лікарні.

Слід зазначити, що після 1917 р. люди, які опинилися при владі, отримали певні матеріальні блага, які були помітні на фоні загальної бідності, зрівнялівки та дефіциту. Але за великим рахунком ці привілеї були мізерними. Все, чим володіла країна, перебувало під контролем держави, і наймогутніші сановники були не більше, ніж слугами держави. При Сталіні вони втрачали не тільки державні дачі, але і власні голови. При М. Хрущові та Л. Брежнєві вірність господарю винагороджувалася персональною пенсією.

Наприкінці ХХ ст. мова йшла не про привілеї побутові, на порядок дня став розподіл усієї народної власності. Ніколи в історії не було держави, якій би належало все - від космодромів і синхрофазотронів до торговельних точок, де продавали картоплю і булочки. У 70-80-і роки номенклатурники, поступово погрузнули в корупції, відгризаючи частинами державний пиріг. З кінця 80-х років цей пиріг стали різати шматками і їх захоплювали ті, хто перебував біля керма влади. Перетворення державних слуг у власників призвело до переродження і соціального виродження на принципово іншій основі.

Перебудова кінця 80-90-х років, яка була націлена проти тенденції виродження, насправді виявилася у руках самих виродженців. Факт виродження керівної еліти, перетворення її у групу чиновників, які турбуються тільки про свої блага, з дивною ясністю підтверджується тим, що виступи противників радянського режиму не зустріло опору з її боку. Гігантський державний апарат у центрі і на місцях, який мав усі необхідні важелі, не діяв. Навіть група вищих керівників, включаючи віце-президента, голову Ради міністрів, міністра оборони, керівника служби безпеки у серпні 1991 р., створюючи ДКЧП, не знала, що робити, не розуміла, чого хоче народ. Незрозуміла, на перший погляд безглузда, бездіяльність ГКЧП пояснюється тим, що його члени віддзеркалювали виродження еліти. Після ГКЧП владу захопили представники тієї ж еліти, що сповідували безмежну демагогію. Коли у вересні - жовтні 1993 р. частина народу, прозріваючи, підняла повстання у Москві проти правління Б. Єльцина, який здійснив державний заколот та встановив одноосібне правління, то цей виступ очолили представники тієї ж еліти Р. Хасбулатов і О. Руцькой. Тому безпринципні дії Єльцина, який наказав стріляти з танкових гармат по будинку Рад, де засідала непокірна Верховна Рада, не зустріли відсічі основної маси населення.

Так, одна група еліти, яка виродилася і яка піднялася на критиці радянського ладу, який їх виховав, скинула іншу групу еліти, яка виродилася, захищаючи соціалістичні догми, що не виправдалися. 90-і роки позначилися перемогою еліти, яка виродилася. Розпад СРСР, розвал економіки, пограбування держави, гігантська інфляція, знищивши усі накопичення і прибутки громадян, війна у Чечні - все це створило реальну загрозу серйозних соціальних потрясінь у Росії. І це на тлі відокремлення і розбудови національно-незалежних країн, що раніше входили до складу СРСР. В Україні всі ці негаразди відбувалися і відбуваються на тлі загострення питання про збереження національної незалежності і гідності.

Перед новим керівництвом, яке прийшло до влади у третьому тисячолітті в Україні, постали важкі завдання: ліквідувати не тільки негатив радянського режиму, але і, головним чином, наслідки руйнівних творень 90-х років. Особлива складність ситуації полягала у тому, що нове керівництво змушене співпрацювати з адміністративною елітою, яка в значній своїй частині складалася з номенклатури, що піддалася виродженню при радянській системі, та псевдодемократів, які остаточно виродилися у 90-ті роки. З цих причин створення реально-демократичного громадянського суспільства в Україні, потребує багато років. Якщо у 1917 р. до влади прийшли люди, які самовіддано боролися проти старого ладу і були чесні у своєму намаганні переробити світ, їх переродження було поступовим, складним, заперечливим, то з початку 90-х років до влади прийшли люди, які все життя проповідували комунізм. Заради того, щоб під новими вивісками залишатися при владі, вони спалили усе, чому вклонялися, і вклонилися тому, що спалювали раніше. У них не виникло проблем з переродженням, бо це було проявом переродження, яке розпочалося раніше. Мова йшла лише про те, щоб швидше прорватися до пирога і відрізати кусень побільше. Прихід до влади діячів, які піддали комунізм анафемі, автоматично перетворили цю владу в аморальну, безпринципну.

Другу частину тих, хто прийшов до влади у 90-ті роки, становили невдахи, кар'єристи, які розгорнули боротьбу з Радами, коли це стало не просто безпечною, а ще і вигідною справою. Для таких діячів прорив у владні структури був метою, бо влада і давала той шматок пирога. Тут також не було переродження, а лише досягнення мети.

Цілком неминучим, зрозумілим, очевидним стало пограбування народної економіки, величезне зростання корупції, зокрема посадових злочинів. У жодній країні немає такої кількості засуджених за кримінальними статтями високопосадових чиновників, включаючи і суддів; такої кількості «перевертнів», тобто службовців правоохоронних органів, які були викриті за кримінал. Ніде немає такого розриву у прибутках між мільярдерами і бідною частиною населення. Такий масштаб нерівності, як давно відмічено, веде до соціальної нестійкості.

Третя, дуже нечисленна частина людей, яка опинилася на початку 90-х років при владі, дійсно складалася з чесних прихильників свободи і демократії. Більшість з них не зуміли чи не захотіли приживатися у владних структурах, режим їх відкинув.

Інша частина пройшла той же шлях, що і тисячі старих більшовиків - із сумнівами, запереченнями, не витримала спокуси, тим більше, що асортимент благ непомірно зріс. В умовах, коли не потрібно було проповідувати рівність і стало престижним своє багатство демонструвати всім, соціальне розшарування суспільства почало просуватися величезними кроками, процес соціального виродження пішов із шаленою швидкістю. Природа людини, поєднання в ній суперечливих рис, знаходить своє вираження і прояв у класовій боротьбі, у боротьбі за владу і виродження керівних кадрів. На нашу думку, було б неправильно замовчувати значення класової і національної боротьби. Але неправильно не бачити її складності. Зокрема, складність питання у тому, що у класовій боротьбі відбиваються як зовнішні фактори (форми експлуатації, умови праці і побуту), так і внутрішні (злоба, ненависть, заздрість, терпіння та його кінець, покірність, рішучість). А якщо це відбувається на тлі боротьби за національну незалежність, то напруга цієї боротьби непередбачувана. Історичний досвід показав, що часто шляхетний дворянин ставав чесним, відданим комуністом. А спадковий робітник, часто потрапивши у владу, перетворювався у рядового хабарника.

Досвід революцій та контрреволюції, які відбулися на теренах СРСР, дозволяє зробити надзвичайно важливий висновок: проголошення прогресивних завдань - добре. Спроба їх утілити у життя - необхідність. Але реалізація їх без відповідного масового розуміння і прийняття народом - згубна. Від великої ідеї до її втілення - дистанція великого розміру. Справа полягає у механізмі реалізації прогресивних ідей. Сучасна пропаганда, далека від наукового підходу, від об'єктивності, не розмежовує висування ідей з їх реалізацією і результатами. Недосконалість людської природи поки що нездоланна. Влада спотворювала і буде спотворювати всіх, хто її досягає. Ілюзії на цей рахунок приносить лише один негатив. Проте боротися з пороками, мінімізувати наслідки переродження хоча б керівної еліти суспільства можливо і потрібно. Для цього потрібна гласність без подвійних стандартів. Потрібна опозиція, яка має можливість викривати прорахунки і виправляти їх. Потрібно дотримання законів, які не просто попереджають адміністративне свавілля, а такі, що карають найдрібніші зловживання владою. Можливо, найбільше досягнення суспільного життя в тому, що за останні декілька століть у ряді країн вдалося напрацювати механізм цивілізованої заміни державних керівників. Подолано небезпечну, з багатьох точок зору, традицію спадковості, яка чомусь була названа легітимністю, та ще більш небезпечну систему пожиттєвих диктаторів. Небезпека зменшиться, якщо в Україні реально виникне і зміцниться громадянське суспільство, яке будуть характеризувати мінімум секретності при максимальній прозорості; мінімум привілеїв при максимальній ротації керівних кадрів; мінімум парадності і показухи при максимальній діловитості у функціонуванні адміністрації.

Таким чином, історія у своїй безкінечній різноманітності дає нам необмежену кількість фактів зміни фізичного, матеріального і соціального стану людини. Це неминуче веде до зміни його психіки. Практичні зміни, включаючи вікові, стосуються кожної людини. Але вони мають при наявності ряду загальних характерних рис так багато відтінків, нюансів, перехідних моментів, настільки залежать від обставин часу і місця, настільки індивідуалізовані, що їх вивчення можливе лише відносним, умовним чи подійно, регіонально локалізованим. Стосовно до окремих людей прослідкувати процес можна більш ґрунтовно. Але стосовно навіть обмеженої чисельно категорії це надзвичайно важко. Ми намагалися вести мову про найкардинальніші зміни ментальності, такі, які означають переродження особистості. Але не слід боятися слів «переродження» і «виродження», так само не слід ними зловживати. Слід визнати їх існування в якості історико-психологічного явища, серйозного фактора соціально-політичного розвитку. І, визнавши, потрібно вивчати форми, масштаби їх прояву стосовно до різних історичних епох і подій. Проблема, на наш погляд, є важливою, складною і актуальною. Зрозуміла у широкому сенсі, вона має загальнолюдське значення. Засоби, спрямовані на радикальну боротьбу з корупцією, скорочення апарату чиновників і інші демократичні перетворення потребують кардинального підходу з боку владних структур. Ми розуміємо, що втілення в життя всіх цих засобів більш ніж складне, але, якщо спиратися на народ, який підтримує курс на соціальну справедливість, ці труднощі можна подолати. А подолавши ці труднощі, Україна зможе вийти зі стадії номенклатурного капіталізму, який зараз процвітає [7], і перейти до розвитку національно спрямованого ліберального, демократичного суспільного ладу.