Причини та фактори політичного абсентеїзму британських виборців

Микола Колачинський, старший викладач кафедри суспільних наук Одеського національного медичного університету

УДК 329.05

Стаття присвячена проблемам реформування партійної системи Великобританії і подолання політичного абсентеїзму британських виборців. Партійна система Британії сьогодні вже не пропонує альтернативу соціалізм-капіталізм, а базується на зальному визнані ринкової економіки. Досвід останніх трьох десятиліть показує, що прямі форми політичної участі сприяють зростанню ефективності представницької моделі демократії та підвищують легітимність дій британського уряду.

 Ключові слова: абсентеізм, легітимність, демократія, ринкова економіка.

Статья посвящена проблемам реформирования партийной системы Великобритании и преодоления политического абсентеизма британских избирателей. Партийная система Британии сегодня уже не предлагает альтернативу в виде социализм - капитализм, а базируется на общем признании рыночной экономики. Опыт последних трех десятилетий показывает, что прямые формы политического участия способствуют росту эффективности представительской модели демократии и повышают легитимность действий британского правительства.

Ключевые слова: абсентеизм, легитимность, демократия, рыночная экономика.

The article is sanctified to the problems of reformation of the party system of Great Britain and overcoming of political absenteeism of the British electors. The party system of Britain today does not offer an alternative in the form of socialism, capitalism, and is based on the general recognition of the market economy. Experience of the last three decades shows that direct forms of political participation contribute to the performance of the representative model of democracy, and promote the legitimacy of the actions of the british government.

Key words: absenteeism, legitimacy, democraty, market economy.

Вступ. Як відомо, Великобританія - одна із перших країн ліберальної демократії, в якій з'явилися політичні партії, а потім вже була закладена партійно-політична система двопартійного типу. Історія її виникнення та становлення простежується з XVII по XIX ст., у ході якої перші ще протопартії - торі й віги - перетворилися в повноцінні структуровані масові партійні організації - Консервативну і Ліберальну партії. У XX столітті британська партійно-політична система зазнала значних змін після того, як місце лібералів зайняли лейбористи, однак, по суті, залишилася двопартійною, що спиралася на властиві британській політичній моделі принципи стримувань і противаг між гілками влади, суверенітету парламенту та мажоритарну виборчу систему.                                                                                

Постановка проблеми. Механізм політичної системи будь-якої держави, у тому числі і Великої Британії, припускає залучення громадян до політичного процесу. Партії відіграють роль сполучної ланки між державою і суспільством, мають двох'ярусну структуру, верхні поверхи якої примикають до політичної надбудови, а нижні - вплетені в тканину цивільного суспільства. Вони структурують електоральний простір, мобілізують громадян для участі у виборах та інших процедурах, за допомогою яких інститути представницької демократії підтримують свою легітимність і ефективність. Перед партіями стоїть завдання - підтримувати інтерес та залучати громадян до політичного процесу не лише в періоди виборів, але й у проміжку між ними. Домагаються власної цілі різні партії цієї країни диференційними засобами: це й залучення громадян у свої ряди, політизуючи їхні інтереси, проводять різні агітаційні кампанії, випускають друковану продукцію, співробітничають із неурядовими організаціями, лобіюють від імені громадян свої інтереси в державних структурах і т.п. На відміну від традиційних «Великих» партій, «Малі» - в основному, супротивні партії - підключають до політичного процесу ті верстви населення, які розчаровані політикою «Великих» партій, і тим самим забезпечують додатковий канал зворотного зв'язку між політичною надбудовою і суспільством.

Мета статті - аналіз проблем політичного абсентеїзму у британській виборчій системі на тлі реформування партійної системи Великої Британії.

Виклад основного матеріалу. В 1970-2005 рр. Британська політична система зберегла двопартійний характер у тому розумінні, що у владі перебували, як і раніше, або консерватори, або лейбористи. Однак такий стан речей знайшов нову якість, тому що «третя сила» - Ліберальна партія (з 1988 р. - Партія ліберальних демократів, ПЛД), а також інші «Малі» партії перестали бути статистами в змаганні між консерваторами і лейбористами. Не раз в 1970-ті, а потім в 1990-ті рр. баланс сил у парламенті залежав від того, на чий бік вони ставали. Двопартійна система перетворилася в «двосполовинну». І дана тенденція до залучення так званих «Малих» партій до державного політичного життя Британії починає все більше зростати. Так, наприклад, весняні вибори 2010 року показали, що 7 травня до 18.00 за київським часом оголосили переможців у всіх 649 округах, де 6 травня проходило голосування. Найбільшою фракцією палати нового скликання стають консерватори - у них 306 мандатів. Партія, яка правила майже 13 років, тобто Лейбористська партія тепер змушена задовольнятися лише 258 мандатами. Ліберали-демократи отримали 57 місць. Всі інші партії - 28 крісел [1]. До британського парламенту вперше в історії пройшов депутат від партії Зелених. Зокрема, Керолайн Лукас перемогла в курортному місті Брайтон на півдні Англії.

Говорячи про активність британського електорату на виборах, варто підкреслити, що до кінця XX століття на загальних виборах явка виборців коливалася від 70 до 80 % [2, c. 234]. Лише в деяких випадках вона перевищувала цей діапазон: в 1906 р. і двічі в 1910 р., а також в 1950 і 1951 рр. Нижче його вона опустилася тільки один раз - у 1918 р. Тоді вибори пройшли відразу після закінчення Першої світової війни в розпал демобілізації. Максимальний результат за всю історію був досягнутий в 1950 р. - 84 %. Звичайне падіння й збільшення явки виборців чергувалися від виборів до виборів, однак у 1959 р. Ця тенденція була порушена, і на чотирьох підряд виборах явка знижувалася, поки в 1970 р. не впала до 72 %. Потім ситуація повернулася в колишнє русло, і на виборах у лютому 1974 р. Активність виборців досягла 78,7 %. Однак із тих пір цей показник не був перевершений жодного разу. Привертає до себе увагу той факт, що з 1959 р. Кожний наступний пік явки був меншим, ніж попередній. Так, у 1987 р. він був нижче, ніж у 1979 р., той у свою чергу нижче, ніж у лютому 1974 р., і т.п. З 1983 р. по 1992 р., незважаючи на те, що у владі перебувала та сама партія, явка виросла з 72,7 до 77,7 % [3, c. 235]. Однак відбулося це не завдяки, а всупереч законам двопартійної системи, - у ці роки вона зазнала сильної деформації, викликану перегрупуванням сил на лівоцентристському фланзі британської політики.

До загальних виборів 1997 р. ті, хто керувався міцною логікою, очікували невеликого зниження явки за рахунок втоми частини електорату від правління однієї партії або, навпаки, його невеликого збільшення за рахунок ентузіазму виборців у зв'язку з очікуваннями приходу до влади нової партії. Але й цей рік показав «стабільне падіння» активності британських громадян у виборчій системі. Так, до виборчих урн прийшло лише 71,5 % електорату. Дана перемога правлячої партії вважалася вирішеною, що в свою чергу утримало частину виборців від участі в голосуванні, до того ж, на явці позначилася «втома» електорату, тому що вибори розділяли лічені місяці. До 1997 р. обидва ці пояснення вважаються неприпустимими.

Раніше в періоди розпалу політичної боротьби, у моменти, коли країна зупинялася на «роздоріжжі», інтерес виборців до політики зростав, і явка підвищувалася. Так було в 1929 р. (хронічна проблема безробіття, посилення соціальної диференціації населення), в 1945 р. (після тягаря війни країна голосує за перегляд ролі держави в соціально-економічній сфері; явка незначно вища, ніж у 1935 р., однак необхідно врахувати, що вибори пройшли відразу після закінчення війни), в 1950 р. (мобілізація електорату обох партій для винесення вердикту по історичних реформах лейбористів), у лютому 1974 р. (найбільш сильний сплеск соціальної боротьби після 1920-х років), в 1979 р. (завершення епохи кейнсіанства) [4, c. 228]. Незважаючи на те, що вибори 1997 р. відповідали всім критеріям нового «роздоріжжя» (завершувалася епоха тетчеризму), колишнього ефекту це не дало. Пропонувалося кілька пояснень, чому в порівнянні з 1992 р. на виборчі дільниці не прийшло більше двох мільйонів осіб. Наприклад, говорилося про те, що вибори були просто проігноровані тими прихильниками консерваторів, які були роздратовані розладом усередині партії торі і в той же час не хотіли підтримувати лейбористів.

Однак це пояснення не проливало світло на походження іншої проблеми: статистика свідчила, що, всупереч загальним законам електорального походження, найбільше падіння політичної активності спостерігалося не в благополучних районах, а там, де питання бідності та безробіття були особливо гострими. Такий стан речей ішов урозріз із міркуванням про те, що політична апатія була наслідком задоволеності своїм становищем частини населення країни, і, отже, його пасивність на виборах була свого роду схваленням політики правлячої партії.

Стабільне падіння явки виборців на свої дільниці в момент виборів пояснюється, на наш погляд, деформацією, що почалася в партійно-політичній системі країни. У міру падіння популярності двох головних партій їх електорат фрагментувався і тепер поступово перетікає до так званих третіх партій. Це пояснюється при явці 70-80 % виборців, однак, як ми вказували раніше, знижується кількість не тільки прихильників «Великих» партій, але також і їх численність. Тут на думку деяких дослідників, варто вести мову про довгострокове зростання політичної апатії й ослаблення зв'язку між суспільством, з одного боку, і політичною надбудовою в цілому й партіями зокрема, - з іншого [5, с. 7].

Така точка зору одержала підтвердження в 2001 р., коли відбувся обвал явки виборців до 59,4 %. В XX столітті такий показник було зафіксовано лише на загальних виборах 1918 р., та й то це позв'язано було, як уже говорилося, з післявоєнним становищем Британії. І, якщо з тих пір падіння явки, у порівнянні з попередніми виборами, ніколи не перевищувало 6%, то цього разу воно сягнуло 12%. Беручи до уваги, що на парламентських виборах діяла мажоритарна система простої більшості, одноосібне керування країною потрапляло до рук партії, що спиралася на незначні меншості населення. Крім загальних виборів, подібна негативна тенденція простежувалася на виборах усіх рівнів з тією лише різницею, що на них виборці поводилися ще пасивніше. На регіональних виборах 2003 р. у Шотландії явка становила 49%, а в Уельсі - 38%. У наступному році в євровиборах на виборчі дільниці прийшло 38,8% електорату, а на вибори мера Лондона - 37%. Ситуація принципово не змінилася на загальних виборах 2005 р. Як і очікувалося, вона зросла в порівнянні з 2001 р., склавши 62% [6, c. 17], але залишилася значно нижчою показника 1997 р.

Найобтяжуючі результати демонстрували місцеві вибори, які у Великій Британії часто називають «забутими». Явка на них рідко досягала 40 %, але частіше була нижче 30 %. Місцеві вибори ніколи не користувалися популярністю, і хоча на них також простежувалася тенденція зі зниження активності виборців, цей відлік починався від низьких показників. Так, у 1973 р. На виборах в англійські міські ради явка становила 33%, а в 1999 р. - 26% [7, c. 237].

Незважаючи на те, що муніципальні утворення наділені широкими повноваженнями і в 2004 р. мали у своєму розпорядженні бюджет в 60 млрд. ф.ст., місцеві вибори в політичній культурі країни розглядаються в першу чергу як проміжний вердикт правлячій партії. За статусом місцевій владі в 1980-і роки сильного удару завдали реформи консервативного уряду, які позбавили її багатьох важелів впливу, особливо у фінансовій сфері. При лейбористах ситуація не набагато змінилася. Так, місцеві органи влади втратили контроль над бюджетами шкільних навчальних закладів, місцеві органи соціального обслуговування - над бюджетами «соціальних трастів», триває переведення житлового фонду у розпорядження міністерства регіонального розвитку. Як видно, заходи щодо підвищення явки на місцевих виборах були аналогічні тим, які покликані збільшити популярність виборів інших рівнів - спрощення процедури голосування й введення пропорційної виборчої системи. У той же час багато британських фахівців вважають, що не косметичне, а капітальне розв'язання проблеми полягає в істотній децентралізації влади на користь місцевого самоврядування.

Змінилася сьогодні і політична риторика великих партій Британії. Тепер уже жодна з них не збирається вертатися на ґрунт класової ідентичності та відроджувати модель політичної конкуренції, стрижнем якої були питання власності і способу виробництва, зменшення або збільшення соціальних дотацій незахищених верств населення. Як центральні пункти нового міжпартійного протистояння закріплені вже такі питання, як роль Британії в процесах європейської інтеграції, у першу чергу приєднання до Єврозони, питання зовнішньої політики, федералізація державного устрою, проведення інших конституційних реформ та ін. Позитивний досвід висування на перший план цих питань уже був раніше, в 2004 році. Так, помітне збільшення явки британських виборців на європейських виборах цього року відбулося завдяки черговому сплеску дискусій про майбутнє Британії в ЄС. Водночас, не викликає сумніву те, що в доступній для огляду перспективі партії збережуть елементи своєї традиційної «прописки» і будуть, як і раніше, широко використовувати «ліві» і «праві» шаблони, тобто питання імміграції, рівноправності всіх громадян Британії, членські внески в ЄС тощо. Очевидно, що поєднання приватних і суспільних інтересів не втрачає і не втратить своєї актуальності в умовах модернізованої економіки.

Однак курс на посилення альтернативності позицій партій, як спосіб боротьби з політичним абсентеїзмом на загальнонаціональному рівні, не принесе істотних плодів, якщо парламент країни продовжать обирати на основі мажоритарної системи голосування. Справедливим є те, що якщо вона поступиться місцем пропорційної або змішаної (що вже відбулося на регіональних, євровиборах і відбувається на місцевих), партії будуть змушені дотримуватися нового алгоритму поводження - будувати відносини між собою не на принципі конфронтації, а пристосовуватися до коаліційного механізму прийняття рішень. Саме це може привести до підвищення виборчої активності.

Подібні перспективи ми бачили на виборах 2010 року. Вже відомо, що відразу після оголошення результатів виборів лідер ліберал-демократів Нік Клегг почав переговори про створення коаліції з торі. Поки що ці переговори ні до чого не привели. Консерватори зробили «останню пропозицію» лібдемам: партія Девіда Камерона готова підтримати проведення референдуму з реформи виборчої системи, за яку борються ліберал-демократи й проти якої споконвічно виступали торі.

Торі і лібдеми обговорюють можливість висновку взаємовигідної угоди - консерватори формують уряд меншості, а ліберал-демократи не блокують його роботу. Відразу бачимо, що лібдеми шукають можливість створити повноцінну коаліцію - або з консерваторами, або з лейбористами.

Потрібно сказати, що пропорційна система голосування рідко дозволяє одній партії претендувати на одноосібне правління, і модель «партії для всіх» втрачає зміст. У партій з'явиться можливість зайняти більш чіткі ідейні позиції, що може імпонувати певним групам електорату. Крім того, партійна система неминуче трансформується у багатопартійну. У результаті на політичній сцені ідейна розмаїтість буде й далі поєднуватися з коаліційним способом керування, культура політичної конфронтації буде витіснятися культурою політичного плюралізму. Що стосується виборців, то, по-перше, вони одержать можливість вибирати між реальними альтернативами, і, по-друге, для багатьох, чий голос в умовах мажоритарної системи вважався «витраченим даремно», голосування набуде певного змісту.

Британська партійно-політична система не могла не реагувати на виклики політичної апатії, що підточувала демократичну опору державного устрою. На таку ситуацію повинен був у принципі вплинути солідний пакет конституціональних реформ, реформування організаційних структур і механізмів прийняття рішень у консервативній, лейбористській та інших партіях. Упроваджувалися також нові методи роботи з виборцями. Ще в 1999 р. був запущений експеримент зі створення бази даних електронних адрес виборців для персонального розсилання

передвиборних листівок. На загальних виборах 2001 р. уряд пішов на ряд нововведень для спрощення процедури голосування. Так, був потрібний лише письмовий запит для участі в голосуванні поштою, тоді як раніше голосувати в такий спосіб могли тільки ті, хто проживає за рубежем, інваліди, працівники нічних змін і т.п. Цим правом скористалися близько двох мільйонів осіб. Крім того, уперше до голосування були допущені бездомні. Символічне значення мало наділення правом голосу спадкоємних перів, виключених із палати лордів у ході її реформування.

Але розпочаті зусилля не принесли очікуваних результатів на виборах 2001 р., вони лише погіршилися. Крім того, з 2002 р. у ряді округів голосування на виборчих дільницях було повністю замінене голосуванням поштою. Саме цей захід виявився найбільш ефективним. На місцевих і європейських виборах у червні 2004 р. відразу в чотирьох виборчих регіонах Англії - Центрально-Східному, Північно-Східному, Північно-Західному, Йоркшир і Хамбер, де проживає до 40% британських виборців, громадянам було запропоновано проголосувати винятково поштою. Незважаючи на те, що такий великомасштабний експеримент супроводжувався чималою кількістю технічних погрішностей і навіть випадків фальсифікації виборчих бюлетенів, він загалом привів до позитивних зрушень. Якщо в цілому в країні порівняно з попередніми місцевими виборами явка збільшилася на 9%, то в чотирьох експериментальних округах - на 13% [8, c. 37].

Звичайно ж, спрощена система голосування дає певні позитивні бали, проте, мають місце також і факти шахрайства та помилок.

Різні організації, такі, як кванго, дозволили наблизитися до проблеми абсентеїзму населення на виборах. Так, опитування суспільної думки, проведені в 2003-2004 рр., з'ясували, що члени уряду користувалися поганою репутацією, випередивши за рівнем недовіри агентів у справах продажу нерухомості і журналістів бульварної преси. Лише 24 % опитаних заявили, що довіряють їм. Дослідники прийшли до невтішного висновку: «Дуже поширилася думка, що сформована політична культура допомагає політикам приховувати свої помилки... Багато хто вважають, що політика партій заходить у суперечність із суспільним інтересом» [9]. Тобто, зростанню електоральної активності будуть сприяти заходи щодо наближення партій до населення країни і спрощення системи голосування на виборах.

Висновки. Сама модернізація партійно-політичної системи Великої Британії виразилася не тільки в зміні її конфігурації і «правил гри», на основі яких діяли партії, але й у глибокій внутрішній перебудові організацій, значній, а часом принциповій зміні їх політичної платформи. Загальними для них рисами стали більш чітке внутрішнє структурування, зміцнення дисципліни, паралельні процеси посилення позицій партійного керівництва, демократизації механізму прийняття рішень і розширення прав рядових членів (нелідерів). Разом з тим, баланс владних повноважень у провідних партіях країни ще більше змістився за рахунок активістів і критично налаштованих «задньолавників» (сублідерів) на користь «лідерів» (керівників партій, «передньолавників» і лояльних членів парламентських фракцій). Інша ситуація у більшості малих партій, де керівна ланка підконтрольна активістам і рядовим членам, а пост лідера в ряді випадків відсутній зовсім. Разом з тим, домінування партійних еліт у великих партіях не було абсолютним ні раніше, ні тепер, а між «лідерами» і «сублідерами» зберігається система стримувань і противаг.

Істотних змін зазнали і партійні ідеології. У цілому ідеологічна складова партійної боротьби знизилася, і великі партії перестали бути пристановищем чітко виражених і вузько спрямованих ідеологічних програм. Партійна система на загально-національному рівні більше не пропонує альтернативу соціалізм - капіталізм і базується на загальному визнанні ринкової економіки. Так, Лейбористська партія, зробивши значне зрушення вправо, відмовилася від класового підходу в політичній боротьбі, дистанціювалася від тред-юніонів і змінила свій статут, з якого була вилучена установка на націоналізацію засобів виробництва, розподілу та обміну, формально визнала рівноцінність державної і приватної форм власності, а фактично віддала перевагу останній.

І нарешті, варто сказати, що інститут референдуму був задіяний у Великій Британії обмежену кількість раз. Однак, досвід останніх трьох десятиліть показує, що прямі форми політичної участі сприяють зростанню ефективності представницької моделі демократії, а також підвищують легітимність дій уряду.