Подолання негативних наслідків компромісів та умов, що ведуть до втрати політичного впливу

Ольга Москаленко, викладач кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

(УДК 327)

В статті показано, що компроміс є однією із суттєвих ознак демократичного суспільства, важливим його принципом, згідно з яким учасники політичного процесу мають погоджуватися на поступки заради досягнення згоди у головному. Автор доводить, що компроміс буває прийнятним, коли його наслідком постає можливість уникнути втрат більших, ніж жертви компромісу.

Ключові слова: демократія, домовленість, згода, компроміс, партія, політична діяльність, політична сила, співробітництво.

В статье показано, что компромисс является одним из существенных признаков демократического общества, важным его признаком, согласно с которым участники политического процесса могут соглашаться на уступки ради достижения согласия в основном. Автор доказывает, что компромисс приемлем, когда его результатом становится возможность избежать потерь больших, нежели жертвы компромисса.

Ключевые слова: демократия, договоренность, компромисс, партия, политическая деятельность, политическая сила, согласие, сотрудничество.  

Is rotined in the floor, that a compromise is one of substantial signs of democratic society, by his important principle in obedience to which the participants of political process must agree to the concessions for the sake of achievement of consent in main. An author proves that a compromise is possible, when possibility to avoid losses greater, than victim of compromise appears his investigation.

Key words: democracy, agreement, consent, compromise, party, political activity, political force, collaboration.

Поняття «компроміс» у політиці - не нове трактування як поступка деяких вимог та відмова від їх частин на користь угоди з іншою партією, державою і т. д. У такому трактуванні він постає як метод пом'якшення загострення протиріч, протиборства. Компроміс включає такі ознаки, як збір, об'єднання, співпраця взаємодіючих сторін, а також характеристики взаємного виключення, протиборства, конфліктів, що проявляються в стосунках між ними. Компроміс характеризує сутність мирного врегулювання конфлікту, оскільки орієнтований на виключення його насильницьких форм, на зниження інтенсивності. Більше того, він означає суттєві зрушення в позиціях конфліктуючих сторін, оскільки, за справедливим зауваженням Р. Арона, «врешті-решт погоджуватися на компроміс - значить частково визнати справедливість чужих аргументів, знаходити рішення, прийнятне для всіх» [1].

Компроміси є результатом рівноваги сил, тобто дещо вимушеними угодами або результатом свідомого вибору. Однак суспільні групи, особливо політичні організації, прагнуть до перемоги та панування над противником. Якщо суспільство недемократичне, то політичний лад прагне до тотального усунення супротивника, а у демократичному суспільстві перемога за самим своїм характером є політичною, її результати частково відповідають інтересам супротивника, і тому вона більшою чи меншою мірою є компромісом.

Природно, що рівновага, яка досягається за допомогою політичного компромісу, є рухливою, постійно коливається, порушується і відновлюється. З точки зору ряду авторів, зокрема В. Алтухова, така рівновага, тобто компроміс, становить основу стабільного, сталого розвитку. «По суті ж справи, мова йде про становлення нової соціальної якості (стабільності загально-національної згоди)» [2]. Всі ці питання є сьогодні актуальними і потребують вивчення.

Особливо виразно надмірне прагнення до компромісів виявляється в діяльності основних владних інститутів - уряду, парламенту, а нерідко і у взаєминах між ними. Оскільки функціонування парламентської демократії базується на принципі більшості, гонитва за ним нерідко стає нав'язливою ідеєю багатьох урядів і проурядових фракцій у парламенті. Пошук більшості необхідний - без цього не можна ухвалити жодного відповідального рішення. Компромісом є створення парламентської більшості, а також формування коаліційного уряду та й взагалі формування кабінету. Навіть у президентській республіці, де парламент не має права прямо втручатися у кадрові призначення президента, останній пропонує кандидатури, а політичний курс, що формується урядом, також є компромісом. У тому випадку, якщо пошук більшості підмінює пошук самого рішення, прагнення до компромісу може призвести якщо не до загибелі режиму, то до його паралічу.

Парламент як інститут, що представляє різні інтереси і працює на базі компромісів, може угледіти в політичній меті бажану мету на тій підставі, що було досягнуто згоди, але і виконавча влада не вільна від подібних спокус. Президенти і прем'єр-міністри змушені примиряти людей з різними думками, а тому переговори і компроміси становлять більш значиму частину у бюрократичному житті, ніж у законотворчому. Щоправда, парламенти, як представницькі і відкриті органи влади, змушені виявляти більшу чуйність до негайних вимог народу, часто на шкоду його довгостроковим інтересам. Але і адміністрації піддаються спокусі принести в жертву згодою ефективну політику, оскільки і представники бюрократичного апарату повинні шукати підтримку своїм політичним ініціативам з боку різних виборчих округів.

Тому метою даної статті є аналіз ролі компромісів, яка неоднозначна, навіть у відкритих суспільствах, де вони є життєвим і самостійним принципом демократичної політики. Акцент робиться на тому, що будь-яка соціальна ситуація вимагає певних компромісів і не дає підстав вважати, що компроміси необхідні у всіх випадках.

Компроміс, як практика, веде до соціального прогресу, але іноді він може спричинити виродження особистості і розкладання суспільства, що досить небезпечно. Результатом такої практики може стати або прогрес, або розкладання, що буде залежати від типу укладених компромісів, від їх сутності.

Якщо неминучість компромісу і його зміст продиктовано силою, то подібні компроміси не можуть бути нічим іншим, окрім як короткочасним перемир'ям. Сильна сторона буде не тільки диктувати зміст компромісу, але, у міру зміцнення своїх позицій, вимагати все нових поступок від більш слабкої. Тому стримати її амбіції можуть лише якісь принципи чи ідеали, наприклад, законність вимог, порядність представників, справедливість, суспільний інтерес, загальне благо. Сама природа компромісу передбачає наявність певних принципів справедливості, на основі яких можуть бути зроблені взаємні поступки. «Люди охоче поступляться деякими специфічними інтересами та домаганнями тільки тоді, коли їхня зацікавленість у збереженні чогось більш цінного ще сильніша», - підкреслює американський історик Дж. Хеллоуелл [3].

Перспективи досягнення компромісів залежать не тільки від дій конкретних політиків, державних діячів, але й визначаються природою проблем, які потрібно розв'язати. Так, формування владних інститутів або вироблення політичного курсу при розумному, прагматичному до них ставленні, допускають компромісні рішення. Політичний капітал при цьому успішно конвертується в статусний, що полегшує досягнення згоди з принципових питань. Реальний також компроміс відносно економічних і соціальних проблем, що виникають у політичному житті країни. Еволюція політичних суперечок і конфліктів у західних країнах протягом двох останніх століть показала, що, всупереч прогнозам К. Маркса, саме в економічній сфері вони розв'язувались порівняно легко і, при цьому, демократичними методами. Навпаки, найбільш гострою виявилася боротьба між релігійними, національними та расовими групами, вона відрізнялася особливою запеклістю. Все це означає: слід досягати компромісу, в основі якого повинні лежати певні політичні принципи або конкретно окреслені умови поведінки, без чого вимога дотримання компромісних угод неможлива. Головні умови при цьому - визнання правоти протилежної сторони з певної проблеми [4].

Так, із питань економічної політики та соціальних витрат завжди можна досягти компромісу, особливо в умовах економічного зростання, але набагато важче знайти компроміс між двома мовами, які претендують на статус державної, або кількома релігійними конфесіями. У кращому випадку можна досягти компромісу щодо розподілу сфер, де буде діяти той або інший принцип. Вибір такого варіанта вирішення здатний деякою мірою деполітизувати проблему. Разом з тим система, заснована на такого роду компромісах, не згладжує відмінності, що існують у суспільстві, а закріплює їх.

Таким чином, надмірна схильність партій до компромісів, коли вони піклуються вже не про вирішення політичних проблем, а про досягнення взаємних домовленостей, так само як і надмірна тенденційність партій, готових за будь-яку ціну відстоювати свої ідейні установки, є небезпечною для демократичного режиму, оскільки веде до його саморуйнування. Ключова проблема такого режиму зводиться до того, щоб використовувати компроміс, не пориваючи із жодною частиною спільноти, ні з однією соціальною групою, але й не випускаючи при цьому з уваги необхідність діяти ефективно. Природно, знайти таке рішення раз і назавжди неможливо, а критерієм успішного функціонування демократичного режиму можна вважати використання компромісу в інтересах загального блага. Компроміс позитивний тоді, коли він дозволяє реалізувати цілі, що поділяються багатьма, не порушує шановані більшістю принципи, втілює блага, що стоять над приватними інтересами [5].

Незважаючи на свідомий вибір компромісу як засобу розв'язання конфлікту, мотиви його учасників можуть бути зовсім різними: в одному випадку так звані «партії порядку» можуть поступитися з побоювання, що у разі продовження опору приречуть себе на більші втрати; в іншому - вони захочуть наслідувати проголошеним принципам «відкритості» [6]. Компроміси, навіть великі, не слід переоцінювати, тому що вони не вичерпують повністю предмет конфлікту, особливо якщо мова йде про принципи і цінності. Компромісне рішення сприймається кожною із задіяних у конфлікті сторін як «чужа поступка». Навіть схвалені деякі процедури розв'язання конфлікту, розходження уподобань іноді зберігаються. Так, шведський компроміс (загальне виборче право при пропорційному представництві) не задовольняв однаковою мірою ні консерваторів, що віддавали перевагу колишній плутократичній системі голосування, ні лібералів і соціалістів, які виступали за правління більшості. Відомо, що інститути самі по собі не «знімають» конфлікт по суті, хоча при укладенні якогось компромісного рішення головну роль відіграють не цінності, яких лідери абстрактно дотримуються, а кроки, які вони готові зробити, тобто готовність до поступок.

Перший компроміс, за допомогою якого встановлюється демократія, у разі своєї життєздатності сам по собі є свідченням ефективності принципів примирення і взаємних поступок. Тому перший же успіх здатен спонукати політичні сили та їх лідерів вирішувати мирними, демократичними методами важливі питання. І навпаки: явна невдача при розв'язанні якогонебудь животрепетного політичного питання ставить під удар майбутнє демократії, особливо процес її інституціоналізації [7].

Тим часом потреба в історичному компромісі в Україні важлива як ніколи і вже не раз ставала на політичний порядок денний. Розкол у суспільстві, відсутність лідера загальнонаціонального масштабу, здатного повести за собою не частину нації, а її більшість, роблять компроміси єдиним розумним засобом до досягнення загальнонаціональної згоди. Однак, такий компроміс здатний дати результат лише в тому випадку, якщо не зведеться до дріб'язкового політиканства або торгу навколо міністерських портфелів, дійсно призведе до радикального корегування курсу реформ, наданню їм принципово іншого вектора [8].

Витоки політичної нестабільності в Україні містяться як у недосконалості будь-яких законодавчих актів, так і неоднозначної вдачі конкретних політичних діячів, тобто слід говорити про системи політичних взаємовідносин, що склалися останнім часом. Більшість сучасних українських політиків, включаючи тих, що заявляють про свою прихильність принципам демократії, не готові до компромісів. Уже не один рік боротьба йде не за можливість реалізувати якісь свої ідеї, а за абсолютну владу. Саме тому не вдається створити широкий блок центристських сил, що відповідає інтересам більшості громадян України. Такий блок має потребу в політиках, які володіють мистецтвом не кон'юнктурних, але принципових компромісів, зверненням до завдань і цінностей, близьких більшості громадян. Якщо немає згоди з основних принципів, то неможливі і повноцінні компроміси, а лише перманентне виривання один у одного нескінченних поступок. Компроміси ведуть до політичного консенсусу; в той же час консенсус неможливий інакше, як у результаті узгодження позицій і пошуку взаємоприйнятних рішень, що досягаються за допомогою компромісів.

Таким чином, компроміс - це згода на основі взаємних поступок між представниками різних, протилежних інтересів, співробітництво, що передбачає політичний союз між різнорідними силами.

В основі компромісу лежать політичні принципи, конкретні умови поведінки. Без цього неможлива вимога дотримання на практиці таких угод. Слід підкреслити, що основною умовою існування політичного компромісу є визнання правоти протилежної сторони з певної проблеми [9].

З наукової точки зору, компроміси, які ведуть до втрати політичного впливу однієї зі сторін, неприпустимі, а критеріями політичної ефективності компромісу є збереження здатності до політичної діяльності, надання, завдяки компромісу, можливостей для політичних дій, а також припинення непотрібної боротьбі зі своїми опонентами. Звідси, проблема компромісу завжди конкретна і повинна вирішуватися з урахуванням цих критеріїв.

Компроміс може бути небезпечним; це пов'язано з тим, що компроміс стає засобом політичної бездіяльності.

Компроміс, як політична категорія, відбиває характер і ступінь зрілості політичних сил, а на зміну безкомпромісності поступово приходить розуміння того, що компроміс є формою домовленості у вирішенні питань, які стосуються інтересів усього суспільства. Як твердять вчені, плідними є компроміси, пов'язані із збереженням миру.

В історії незалежної України є досить прикладів компромісів. Так, проголошення незалежності 24 серпня 1991р. - результат негласного компромісу між частиною партійної еліти та демократичними силами. Другим яскравим прикладом є дострокові парламентські та президентські вибори 1994 р., підсумком яких стала легітимна та демократична передача влади від одного президента до іншого.

Але у сучасній українській історії є і негативний приклад досягнення політичних домовленостей - Універсал національної єдності.

Існування компромісу в політиці стає можливим унаслідок демократизації політичного життя, збільшення політичного плюралізму. Неприйняття ідеї досягнення компромісу веде до радикалізації суб'єкта політичної дії незалежно від поглядів стосовно актуальних проблем політичного розвитку. Тому здатність до компромісу стає умовою життєдіяльності політичних сил.

Обов'язковою умовою досягнення компромісу є визнання права протилежної сторони на власну політичну позицію. Таке визнання стає наслідком неможливості розв'язання політичного конфлікту шляхом протистояння.

Отже, рівноправний компроміс стає можливим у відносинах політичних сил, які приблизно рівні за своїм політичним впливом і не здатні, внаслідок сильної конкуренції, до швидкого досягнення політичних цілей. Тому компроміс виступає водночас і єдиним можливим шляхом поступового їх досягнення. Проте, з іншого боку, це призводить до істотної зміни цих цілей. Як писав німецький соціал-демократ Е. Бернштейн на зламі XIX та XX ст., - не лише мета визначає засоби її досягнення, а й останні змінюють саму мету [10].

Компроміс є конче необхідним, коли боротьба іде на повне знищення опонента, наприклад, президентські вибори 2004 року, 2010 року. Тобто, в українській політиці дуже часто діє принцип: «хто не з нами - той проти нас» чи «або пан, або пропав» і ставка робиться на силу. Коли політик керується такими принципами, він може не тільки сам, особисто, зазнати великих моральних втрат, а й завдати великої шкоди суспільству, що засвідчує низький рівень свідомості та культури управління конфліктами.

Варто зазначити, що основною «вадою» компромісу є те, що компроміс - це суттєве, але не повне узгодження інтересів і позицій конфліктуючих сторін.

Наприклад, політреформа 2004 року (внесення змін до конституції) - це був певний компроміс конфліктуючих груп в Україні та закордонних гравців: прийняття рішення щодо проведення третього туру виборів (що є правовим нонсенсом), внесення змін до Конституції, які обмежували владні повноваження Президента України. Компроміс, таким чином, був досягнутий, конфлікт урегульований, хоча цей же компроміс став причиною цілої низки конфліктів, політичних чвар, розбалансування державної влади, а це могло призвести до фатальних наслідків для держави та суспільства. Але все рівно конституційна реформа була відмінена, до влади прийшла політична сила, яка програла у 2004 році.

Щоб мінімізувати даний фактор політики, які йдуть на компроміс, повинні аналізувати ситуацію в довгостроковій чи у середньостроковій перспективі, зважувати всі «плюси» та «мінуси», а також можливі загрози та негативні наслідки. Яскравою ілюстрацією є часті «ситуативні коаліції», тобто одноразові голосування «непримиримих опонентів» у Верховній Раді України в 2008-2009 рр - БЮТ+ПР. З одного боку, БЮТ отримував певні короткострокові вигоди від даних голосувань, але зазнавав більш серйозних втрат у довгостроковій перспективі. Саме такі кон'юнктурні кроки, постійна зміна політичної позиції та компроміси стали одними із фатальних факторів, які вирішили результати президентських виборів 2010 р.

У політиці дуже важливо, коли політичний лідер чи політична сила чітко дотримуються своїх ідеологічних та програмних засад. Компроміс, ціною якого є поступка своїми ідеологічними принципами, програмними засадами чи передвиборчими обіцянками, може зіграти згубну роль для політика. Дані поступки можуть бути використані політичними опонентами, як чудова політична технологія на наступних виборах.

Політичний компроміс, водночас, може істотно гальмувати розвиток демократії у перехідних країнах, зокрема в Україні, як схильність політиків до кулуарних форм досягнення компромісу, що робить незрозумілими для громадян особливості політичного процесу в Україні.

Варто також зазначити, що політичний компроміс може бути ефективним і приносити мінімум негативних наслідків лише в сталих демократичних суспільствах, де менталітет, політичний досвід і політична культура орієнтовані на конструктивне розв'язання конфліктів [11].

Отже, основною умовою подолання негативних наслідків компромісів для політичної сили чи лідера є визнання компромісу як одного кроку на великому шляху, тобто розуміння ситуації в стратегічному розрізі, далекостроковій перспективі.

Як видно, в українській історії немає стійкої традиції формування широкої суспільної згоди, що не може не позначатися на нинішніх труднощах країни, яка намагається рухатися в цьому напрямку.