Свобода слова: історичний аспект і розуміння в контексті формування сучасної демократичної політичної культури

Юрій Бондар, кандидат політичних наук доцент Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка

УДК 32:316

У публікації простежено ґенезу розуміння інформаційних прав громадян і суспільства в цілому в країнах з різними правовими моделями, виокремлено проблемні точки забезпечення свободи слова, практики державної інформаційної політики в Україні.

 Ключові слова: свобода слова, інформаційні права, політична культура.

В публикации прослежен генезис понимания информационных прав граждан и общества в целом в странах с разными правовыми моделями, вычленены проблемные точки обеспечения свободы слова, практики государственной информационной политики в Украине.

Ключевые слова: свобода слова, информационные права, политическая культура.

The publication reviews the genesis of understanding information rights of citizens and society in general in countries with different legal systems; identify problem areas in freedom of speech support, the practice of state information policy in Ukraine. 

Key words: freedom of speech, information rights, the political culture.

Основи сучасного розуміння важливості вільного поширення поглядів (власне - слова й інформації) формували мислителі різних епох. У часи Відродження про необхідність свободи переконань говорили Мартін Лютер, Томас Мюнцер, Жак Кальвін. У роки Французької буржуазної революції один із її ідеологів Клод Гельвецій обґрунтовував свободу слова, думки й совісті як розумову необхідність людини. Ідеї громадянських свобод, свободи слова знайшли своє відображення і в поглядах класиків німецької філософії, мислителів інших народів. Ідеологічної довершеності набули вони в 30-40 роках ХІХ ст. у творах представників політичної течії лібералізму, зокрема Джона Локка, Шарля Луї Монтеск'є та Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля. Адепти ліберальних цінностей обстоювали право індивідуума на громадянські та політичні свободи, серед яких основними були свобода думки, віри, зборів. Мета й завдання держави, відповідно до цих принципів, полягали в збереженні і захисті особистих природних прав людини. Пізніше погляди ідеологів лібералізму знайшли розвиток у працях Карла Дойча, Габріеля Алмонда, Роберта Даля та інших представників політичної науки США, які обґрунтовують пріоритет громадянських свобод над державними інтересами, інститут громадської думки, ЗМІ визнають як необхідний елемент функціонування демократичної політичної системи.

Початком законодавчого унормування громадянських свобод, свободи слова можна вважати «Біль політичних прав», частину Біблії - неписаної Конституції Великої Британії від 1689 року. Вона не лише обмежувала владу короля, а й гарантувала свободу слова на засіданнях парламенту та недопустимість переслідування за висловлені судження.                                        

Засадничою стала і Декларація незалежності, ухвалена 2-м континентальним конгресом у Філадельфії, яка проголосила відокремлення 13-ти штатів від Метрополії й утворення самостійної держави США. Одним із оплотів свободи і незалежності визначалась свобода друку, яка не може бути обмежена. Декларація стала основою для написання Конституції США 1787 року. Ці документи вплинули на Декларацію прав людини та громадянина - політичний маніфест Великої французької революції 1789 року, в якому проголошувалось невід'ємне право людини на свободу особи, слова, совісті, рівність громадян перед законом, право на опір пригніченню, а також на більшість Конституцій, які ухвалювались пізніше в різних країнах, на характер міжнародних документів, в яких сформульовані основні права людини та громадянина. 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН було проголошено і затверджено Загальну Декларацію прав людини та громадянина. У Декларації, яка стала одним із наріжних гуманітарних документів сучасності, стверджено пріоритет прав, серед яких і свобода слова. Декларація ратифікована більшістю країн світу, у тому числі й Україною. 1966 року ООН ухвалила також Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, який є основоположним міжнародно-правовим документом у галузі міжнародного захисту прав і свобод людини. Серед інших Пакт проголошує захист прав на свободу думки, совісті та релігії, права дотримуватись своїх думок і вільно їх висловлювати, права на таємницю кореспонденції та на невтручання в особисте життя, проголошує заборону будьякої пропаганди війни та виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі чи насильства. Для контролю за виконанням положень Пакту було утворено Комітет із прав людини, до компетенції якого належить отримання і розгляд повідомлень осіб, які стверджують, що є жертвами порушень якихось із прав, зазначених у Пакті.

Серед інших національних та міжнародних документів, угод, які утверджують і гарантують права людини на свободу поглядів, переконань і слова, слід назвати Декларацію про свободу слова й інформації, ухвалену державами - членами Ради Європи 29 квітня 1982 року. У ній Високі Сторони підтвердили відданість принципам свободи слова й інформації як наріжному елементу демократичного та плюралістичного співтовариства. 1994 року у Празі на 4-й Європейській конференції міністри з питань політики в галузі засобів масової інформації країн - членів Ради Європи ухвалили Політичну декларацію про засоби масової інформації в демократичному суспільстві, а також інші документи щодо умов функціонування інформаційного простору. У Резолюції № 2 «Журналістські свободи й права людини» учасники конференції сформулювали основні принципи реалізації журналістської свободи слова. Поміж них - право та обов'язок інформувати суспільство про дії органів влади, критично оцінювати такі дії.

Зазначимо, що межі свободи слова і друку (преси) в різних правових моделях також трактуються по-різному. Парадигма американського розуміння свободи слова і преси вироблена творцями Конституції США. Перша поправка до неї, ратифікована 1791 року, гласить: «Конгрес не може ухвалювати законів, які запроваджували б будь-яку релігію чи забороняли б вільне відправлення релігійних обрядів, обмежували б свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися та звертатися до уряду зі скаргами щодо відшкодування збитків». 1868 року Чотирнадцятою поправкою до Конституції США гарантії невтручання у діяльність преси, заборони будь-яких законодавчих обмежень свободи слова були поширені на дії також урядів окремих штатів та органів місцевої влади. На ідеології цих поправок ґрунтуються всі закони та судові рішення США щодо свободи слова [1].

В Європі, на відміну від США, правові гарантії свободи слова є дещо вужчими.

Європейська доктрина захисту свободи слова та преси ґрунтується на статті 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, підписаної урядами держав - членів Ради Європи 4 листопада 1950 року в Римі. Згідно з нею, декларується захист свободи вираження поглядів, гарантується право на «свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів». Разом з тим Конвенція обумовлює певні обмеження свободі слова. Зокрема, в пункті 2 статті, зазначається, що здійснення свободи вираження поглядів «може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошення конфіденційної інформації або для підтримання авторитету та безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві»[2].

1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, відповідно до якої кожний має право в разі порушення його власних прав та свобод з боку державних органів звернутися зі скаргою про порушення і до Європейського суду з прав людини.

Безумовно, що, відповідно до вимог Конвенції, інших міжнародних правових документів будується і право щодо засобів інформації, їх практичного використання в Україні [3].

В Україні свобода слова - конституційна вимога. Згідно з Основним законом кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати інформацію на свій вибір усно, письмово або в інший спосіб. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини - обов'язок держави. Людина, її життя та гідність, недоторканність - найвищі соціальні цінності, всі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах.

Гарантування свободи слова деталізовано і унормовано в інших Законах України - «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» та ін. Ними обумовлено права на отримання об'єктивної, точної і повної інформації, забезпечення доступу до неї, вільне поширення поглядів, право на заснування та використання ЗМІ. Відповідно до українського законодавства, право на доступ до інформації може бути обмеженим, якщо такий доступ порушує права, свободи і законні інтереси громадян, юридичних осіб і держави. Обмеження права на одержання відкритої інформації заборонено.

Водночас, мусимо констатувати, спостерігаються спроби контролю ЗМІ, інформаційного простору, що звужує інформаційні права громадян на отримання повної інформації [4].

Найголовніший чинник контролю за відсутності ідеології - економічний, здатність впливати на існування та функціонування засобів масової інформації через економічні механізми управління. Ефективність такого чинника, безумовно, посилилась в умовах фінансово-економічної кризи, в умовах звуження в тім числі свободи бізнесу.

Іншою небезпекою реальної свободи слова є концентрація і монополізація ЗМІ. Окрім економічного результату, концентрація та монополізація засобів масової інформації призводить (насамперед у суспільствах так званого транзитного типу) до створення політико-олігархічно-медійних структур, які виконують функції цільового впливу і формування громадської думки з тією чи іншою метою, досягнення корпоративних чи інших, у тім числі політичних, цілей. Це створює серйозну небезпеку для суспільства, обмежує плюралізм думок і, зрештою, загрожує засадам свободи слова, праву вільно одержувати, використовувати та поширювати інформацію. Така ситуація характерна і для України. Непрозорість інституту власності дає змогу обходити антимонопольні вимоги, концентрувати контроль над інформаційним простором у руках окремих груп впливу чи окремих фактичних власників мас-медіа, які тісно пов'язані з владою чи фактично є такою владою [5].

Існують і інші серйозні проблеми правового забезпечення свободи слова в Україні. Поза правовим полем залишаються не тільки медіа-об'єднання, а й нові засоби масової інформації (комунікації), інтернет-видання. Існують суперечності, не врегульовані законодавчо, між власниками ЗМІ та журналістськими колективами щодо принципів і умов формування редакційної політики ЗМІ, відповідальності за втручання у журналістську діяльність, розміщення замовних публікацій. Уточнень потребують юридичні аспекти надання інформації на інформаційні запити редакцій. Досить вибірковими залишаються і норми Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», який захищає соціальні права працівників ЗМІ залежно від того, працюють вони в державних, комунальних чи інших ЗМІ, створюючи таким чином умови маніпулювання позицією журналістів.

Існують приклади і спроби прямого «законного» обмеження права на інформацію та свободу слова. 2003 року було ухвалено Закон України «Про державну таємницю», який дозволив допитувати журналістів з приводу їх інформаційних джерел. Пізніше з'явився Закон «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України», що передбачив покарання за зберігання і використання «технічних засобів для зняття інформації» (під це визначення потрапляють і диктофони, що використовуються у журналістській діяльності).

Користуючись недосконалістю законів, чиновники на свій розсуд часто необґрунтовано засекречували інформацію, встановлюючи обмеження її поширення під грифами «для службового користування» чи «не для друку». Під цими грифами часто ховались непопулярні рішення, інколи з ознаками корумпованості (скажімо, щодо встановлення розмірів соціальних благ для вищої номенклатури). Правове поле частково врегулював Закон України «Про доступ до публічної інформації», однак, як свідчить практика його застосування, і він потребує вдосконалення.

Актуальна і проблема моральності свободи слова, відповідальності за сказане. Існує протиріччя між професійним обов'язком журналіста донести інформацію до суспільства і «не нашкодити». Рівень внутрішніх обмежень часто залежить не лише від моральних критеріїв журналіста, а й від певних суспільних особливостей і традицій, які визначають межу між суспільно важливим і особистим, стану демократичної політичної культури у суспільстві. Часто ЗМІ стають для власників інформаційною парасолькою у боротьбі за виживання чи преференції, і навіть сама тема свободи слова перетворюється на знаряддя такого протистояння [3].

Та все ж, трактуючи розуміння свободи слова, інформаційних прав, можливість їх обмеження з будь - яких мотивів, не слід забувати, що власне свобода слова є гарантією від непрозорості владних рішень, суспільних відносин, захистом інформаційних прав (які слід розглядати як природні) громадян і суспільства в цілому, умовою власне демократичного розвитку й утвердження демократичної політичної культури.