Політологічний дискурс науки про міжнародні відносини

Сергій Шергін, доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри регіональних систем та європейської інтеграції Дипломатичної академії України при МЗС України, Заслужений працівник освіти України

УДК : 32.019.51

У статті розглянуто теоретико-методологічні аспекти політології міжнародних відносин як наукової дисципліни. Особливу увагу приділено формалізованій структурі предмета та методологічним основам дослідження міжнародних відносин.

Ключові слова: політологія міжнародних відносин, формалізована структура, метод, методологічний плюралізм, смисловий концепт, синтетична платформа, аналітична матриця.

В статье рассмотрены теоретико-методологические аспекты политологии международных отношений как научной дисциплины. Особое внимание уделено формализованной структуре предмета и методологическим основам исследования международных отношений.

Ключевые слова: политология международных отношений, формализованная структура, метод, методологический плюрализм, смысловой концепт, синтетическая платформа, аналитическая матрица.

The article deals with the theoretical and methodological aspects of International Politics as a scientific subject. Special attention is paid to formalised structure of the subject and methodological principles of studying the international relations.

Key words: international politics, formalised structure, method, methodological pluralism, meaning concept, synthetic platform, analytical matrix.

1. Генезис і предметна галузь політології між народних відносин

У системі знань про політику, політичний процес і політичні інститути політологія як теоретична наукова дисципліна сформувалась після закінчення Другої світової війни. Розвиток політології був зумовлений накопиченням наукового знання про політику в низці наукових дисциплін та посиленням інтегративної тенденції в сучасній науці про суспільство. До початку ХХ ст. еволюційний процес у науці відбувався в умовах переважання диференціальної тенденції, що призвело до швидкого зростання числа наукових дисциплін і субдисциплін, число яких наразі дорівнює п’яти тисячам. Дана обставина сприяла дивергенції в системі наукового знання, що закономірно прискорило розвиток інтегративної тенденції.

У другій половині ХХ ст. (60–70-і рр.) в розвинених країнах Заходу, зокрема Сполучених Штатах Америки, під впливом методологічних дискусій стали формуватися основні напрями наукового дискурсу з політичної проблематики, а сама політична наука набула системно-концептуальний вимір і міждисциплінарний зміст. Включення положень соціології і соціальної психології, а також «точних» наук — математики та кібернетики суттєво розширило рамки дослідження політичних процесів. На цей період припала так звана «боротьба літер і цифр» — полеміка між «традиціоналістами» і «модерністами», змістом якої було прагнення останніх надати дослідженням міжнародно-політичних процесів «істинно науковий статус». Водночас розширився спектр методів і верифікаційних процедур, які застосовуються в політологічних дослідженнях. Однак науковий зміст політології не став еталоном об’єктивності та універсальності — властивостей, що притаманні природничим наукам. У політиці взагалі і міжнародній зокрема не діють універсальні закономірності на кшталт фізичних законів. За словами класика німецької політології К. Шмітта, «політичний світ — це не універсум, а плюриверсум», маючи на увазі плюралізм світу держав [8, с. 38].

Перетворення політології на прикладну теорію відбувається в руслі наукової революції у суспільствознавстві, яка почалась у 90-х роках XX ст. Якісне і масштабне ускладнення внутрішньополітичних і міжнародних реалій і, як наслідок, зростання ціни політичних помилок сприяло підвищенню ролі цієї науки в політичному житті сучасного світу. Праксеологічна спрямованість політології актуалізувала, з одного боку, роль нормативного політичного аналізу, з іншого, значущість політичної експертизи в дослідженнях міжнародних відносин. Таким чином, було певною мірою подолано розбіжності між традиціоналістськими і модерністськими підходами та методами наукового пошуку в галузі міжнародних відносин і світової політики.

Виокремлення політології міжнародних відносин із загальної політології детерміновано об’єктивними процесами, що постійно відбуваються у розвитку суспільних наук і міжнародному соціумі. Сутність цих процесів, як зазначалось вище, полягає в безперервному прирості знань, їх диференціації та інтеграції, а також у дії цих взаємопов’язаних тенденцій в сфері міжнародних відносин. Інтегральним результатом даних процесів і тенденцій стало виникнення і становлення таких наукових напрямів і субдисциплін, як політична теорія, порівняльна політологія, політологія і соціологія міжнародних відносин.

Загальна політологія складається з декількох субдисциплін, котрі детермінуються відповідно до головного предмета, який вони вивчають. Існують принаймні три компоненти, які є основними: політична теорія, порівняльна політологія та політологія міжнародних відносин і світової політики.

– Політична теорія концентрує увагу на вивченні ключових ідей у галузі фундаментальних питань політичного процесу та внутрішньої політики. Певне місце відводиться вивченню історії світової політичної думки та інтерпретації наукових праць політичних мислителів минулого. У цілому політична теорія є джерелом багатьох нормативних суджень про політику.

– Порівняльна політологія досліджує подібності і відмінності політичного процесу та структурних параметрів політичних систем різних країн світу. Порівняльна політологія має широку предметну сферу і багато напрямів досліджень, зокрема державне управління, публічна політика, суспільна модернізація та політична поведінка.

– Політологія міжнародних відносин вивчає політичні проблеми міжнародних систем і глобального розвитку. Центральне місце відводиться вивченню концепцій і парадигм у контексті розвитку наукових знань про сучасні міжнародно-політичні процеси та світову політику.

Своєю ґенезою політологія зобов’язана таким традиціям у дослідженні політики, як політична філософія, соціальні доктрини та соціологічний аналіз реальних політичних відносин. Кожна із зазначених традицій внесла в політологію свою специфіку вивчення проблем політичної діяльності. Історичний період формування політології як науки є дуже широким. Визначальний вплив на її розвиток справили політичні ідеї та концепції видатних філософів античності Платона і Аристотеля, гуманістів епохи Відродження Н. Макіавеллі і Е. Роттердамського, класичних конституціоналістів і правознавців Нового часу Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Л. Монтеск’є, а також представників європейської

і американської політичної думки Новітнього часу Р. Арона, К. Шмітта, Р. Дарендорфа, Т. Парсонса, Д. Істона, Ч. Мерріама, Г. Лассуелла, Г. Алмонда, Р. Даля тощо.

Політична філософія, яка ще з часів Т. Гоббса (1588–1679) і Дж. Локка (1632–1704) переймалась питанням, що є підґрунтям існування суспільства, дала політології докладно опрацьований нормативний підхід до політики з погляду моральних цінностей і ліберальних ідеї «загального блага». Соціальні доктрини, що на початковій стадії розвитку мали характер соціальних утопій і описували ідеальний суспільний лад (Платон, Т. Мор, Т. Кампанелла, К. А. Сен-Симон), передали політології функцію проектування майбутнього політичного розвитку суспільства. Нарешті, дослідження в галузі політичної соціології, засновниками якої були О. Конт, Е. Дюркгейм, Г. Спенсер, М. Вебер, М. Дюверже, заклали підвалини об’єктивного аналізу повсякденних політичних і соціокультурних процесів, що відбуваються у конкретному суспільстві та за його межами.                    Від попередніх наукових студій сучасна західна політологія успадкувала два протилежних підходи до вивчення політики. Один — ціннісно-прогностичний, інший — об’єктивно-реалістичний. Узгодження цих двох часто-густо несумісних поглядів стало можливим лише на підставі теорії моделей, яка дозволила, виходячи зі змінних даних про політичні процеси, прогнозувати їх майбутній розвиток. Відтак, у моделі політичного майбутнього поєдналися результат колишньої і план майбутньої політики, тобто реалізм і нормативізм у політологічних дослідженнях. Однак, з подальшим розвитком західної політичної науки функція моделювання стала домінуючою.

Поступово під впливом позитивістських поглядів на суспільний прогрес, а також філософії прагматизму, яка набула широкого застосування насамперед у США в 20–30-х рр. XX ст., предмет політології перетворився на технологію дослідження політичних процесів. Така трансформація призвела до суттєвого звуження обріїв політологічного передбачення, і головну увагу наукових досліджень було сконцентровано на механізмах функціонування влади. Як було зазначено вище, політологія як наукова теорія періодично зазнавала вплив предметної диференціації. Внаслідок цього одна парадигма змінювала іншу, створюючи такий послідовний ряд: механістична — енергетична — інформаційна — організаційна [10, с. 138].

Сучасна політологія виступає своєрідним експертом функціонування політичної системи держави та владних структур. Водночас політична наука позбавляється ідеалізації майбутнього, що посилює праксеологічний вектор політичної футурології, спрямований на прогнозування розвитку політичних подій, зокрема в міжнародних відносинах.

Виокремлення з предметної і дослідницької сфер політології міжнародної проблематики стало особливо помітним після закінчення Першої світової війни. Актуальність системного вивчення міжнародних відносин, як найменш досліджуваних і прогнозованих серед інших політичних процесів, була пов’язана з необхідністю попередження руйнівних воєнних конфліктів, у котрих брали участь великі держави, і які за своїми наслідками серйозно загрожували міжнародному порядку. Закономірно, що становлення науки про міжнародні відносини як навчальної дисципліни почалось зі створення відповідних кафедр в університетах США і Великої Британії. Спочатку дослідницьке поле цієї досить молодої науки було обмежено накопиченням емпіричних даних про міжнародні відносини, з’ясуванням їх природи та еволюції. Теоретична складова, тобто пошук закономірностей, їх типологізація, верифікація та прогнозування перебували тоді у зародковому стані.

Починаючи з другої половини XX ст., наука про міжнародні відносини набула статусу раціональної теорії, предмет якої визначив засновник «класичної парадигми» політичного реалізму Г. Моргентау: «Теорія міжнародних відносин є раціонально впорядкованим резюме всіх раціональних елементів, які спостерігач виявив в об’єкті. Така теорія є чимось на кшталт раціонального нарису міжнародних відносин, карти міжнародної сцени» [11 c. 87]. Інший класик американської політології, представник школи теорії складних систем і порівняльного аналізу світополітичних процесів, Дж. Розенау визначив сутність теорії міжнародних відносин як «сукупність дій і взаємодій суб’єктів міжнародної системи» [9, с. 71].

Слід зазначити, що упродовж наступних 60–90-х рр. XX ст. в своїх науково-теоретичних працях як відомим американським (К. Боулдінг, К. Волтц, А. Волферс, Р. Гілпін, К. Дойч, М. Каплан, Р. Кеохейн, К. Райт, Р. Роузкранс, С. Хоффман, Т. Шеллінг), так і європейським (Р. Арон, Ф. Брайар, Г. Бутуль, Б. Бузан, Б. Баді, Х. Булл, М. Вайт, Й. Галтунг, Т. де Монбріаль, К.-М. Смутс) дослідникам не вдалось створити універсальну за формою та раціональною за змістом теорію міжнародних відносин. Розмаїття запропонованих ними концепцій і теорій «середнього рівня», за допомогою яких розглядались і аналізувались світополітичні процеси, не привело до цілісного розуміння теоретичної проблематики сучасних міжнародних відносин. Незважаючи на застосування системного підходу, наукових методів аналізу та прикладних методик, ані «модерністи», ані «традиціоналісти» не спромоглися подолати фрагментарність і суперечливість загального дискурсу щодо предмета теорії міжнародних відносин. Очевидно, що неможливість створення так званої «гранд-теорії» в рамках класичних, некласичних, неокласичних і посткласичних парадигм і наукових шкіл зумовлена складною природою та стохастичністю міжнародних відносин, яка пов’язана з їх політико-організаційними, економічними, соціокультурними та психологічними факторами та проявами. У сукупності ці фактори актуалізували політологічний напрям у науці про міжнародні відносини.

Політологічний дискурс міжнародних відносин був в основному сформований як окремий предметний напрям у системі суспільних наукових дисциплін у 80–90-х рр. XX ст. У сукупності цьому сприяли наступні фактори та процеси:

– збільшення потенціалу теоретичних знань та підвищення його праксеологічного рівня в галузі політичної науки;                                                                            – трансформація під впливом глобалізаційних і регіоналізаційних чинників сучасної міжнародної системи та формування нового світового порядку;

– зміни в соціально-політичному середовищі посткомуністичних країн і «нових демократій».

Перший визначальний чинник пов’язаний з виникненням в цей референтний період протиріччя між значним обсягом теоретичних знань про сутність міжнародних відносин і ускладненням процесу їх верифікації та прогнозування. Внаслідок цього виникла потреба в політологічному та соціологічному дискурсах процесів взаємодії політичних «одиниць» і соціальних суб’єктів міжнародної системи в постбіполярну добу. Водночас зросла практична складова науки про міжнародні відносини, оскільки нові геополітичні реалії вимагали їх адекватного та оперативного рішення.

Другий чинник пов’язаний із кількісним зростанням учасників міжнародної взаємодії та якісними змінами в конфігурації співвідношення сил у рамках глобальної системи. Додатковими для політологічної інтерпретації міжнародного процесу стали проблеми регіоналізації глобального середовища. Феномен світової політики та нового світового порядку не мали адекватного відображення в системі традиційних наукових парадигм XX ст.

Третій із зазначених вище факторів став визначальним для формування та розвитку політологічних шкіл насамперед в тих країнах-членах СНД, у яких існував досвід наукового аналізу міжнародних відносин і процесу прийняття зовнішньополітичних рішень. Тому пострадянський науковий простір з об’єктивних причин потрапив у сферу дії методології політичного аналізу міжнародно-політичних процесів і ситуацій, який в провідних країнах світу використовувався упродовж багатьох десятиріч. Так, автори першого в Україні наукового видання «Теорія міжнародних відносин» М. Мальський і М. Мацях зазначали, що, «політологія міжнародних відносин та теорія політики тісно пов’язані з теорією міжнародних відносин, оскільки дуже близькі до неї за об’єктом дослідження» [5, с. 24].

Щодо країн, у яких існують традиції наукового супроводження зовнішньої політики, то там набагато більше переймаються не пошуками відмінностей між теорією міжнародних відносин та їх політологічним тлумаченням, а розробленням стратегії забезпечення сталого економічного розвитку та національної безпеки в умовах глобальних трансформацій. Наприклад, для американської політичної науки принципових відмінностей між теоретичним і політологічним баченням міжнародних відносин практично не існує. Так, російський дослідник О. Богатуров пише: «У науковій спільноті США взагалі відсутня проблема розмежування світової політики і міжнародних відносин. Там дослідження одного та другого напрямів співіснують нерозривно і організаційно можуть належати як до міжнародно-політичного, так і до загальнополітологічного блоків» [1, с. 178]. Зазначимо, що чітке розмежування існує лише по лінії навчальних дисциплін в американських університетах — «політична наука», «міжнародні відносини», «міжнародна політика».

На початку XXI ст. під впливом диференціальних і інтегративних тенденцій еволюція наукового знання в галузі міжнародних відносин і світової політики спричинила появу широкого спектра загальнонаукових і субнаукових теорій та метатеорій. Відповідно, практичні потреби насамперед державних і недержавних акторів у системному баченні сучасних глобалізаційних процесів сприяли формуванню в науковому та освітньому просторі нового навчального предмета — політології міжнародних відносин.

Характерно, що даний феномен мав місце переважно в країнах СНД, оскільки в радянський період сфера дослідження міжнародних відносин була обмежена в них головним чином критикою відповідних «буржуазних теорій». Особливістю сучасного періоду стало обговорення в академічній спільноті питання про те, чи можна вважати політологію міжнародних відносин достатньо самостійною дисципліною, чи вона є складовою частиною загальної політичної науки. Як зазначає російський дослідник П. Циганков, «на перший погляд відповідь на нього цілком очевидна: міжнародні відносини, ядром яких є політичні взаємодії нібито «за визначенням», складають невід’ємну частину об’єкту політології» [12, с. 37]. Найбільш поширеною думкою стосовно предмету політології міжнародних відносин є та, що випливає з уявлення про неї як певним чином упорядкованого комплексу політичних концепцій і парадигм та відповідних методів аналізу. Якщо загальна політологія посідає достатньо визначене місце в системі знань про політику, виступаючи в ролі з’єднувальної ланки між політичною філософією та політичною історією, то політологія міжнародних відносин як частина політичної науки є інтегральним результатом екстраполяції методів політичного аналізу та моделювання на сферу світополітичних процесів.

На думку українського теоретика-міжнародника С. Кононенка, «політологія міжнародних відносин, як частина загальної системи політичної науки є предметно зорієнтованою на дослідження специфіки вироблення та розподілу влади в міжнародному середовищі, специфіки функціонування політичних систем міжнародних відносин чи систем світової політики, специфіки процесу утворення міжнародного порядку» [4, с 13–14]. Стосовно методу вироблення предмету цієї науки він пише: «Предмет політології міжнародних відносин визначається шляхом формулювання загальної схеми цього предмета, яка є системою головної та похідних ознак» [4, с. 15].

У цілому погоджуючись з такою інтерпретацією, зазначимо, що головною ознакою предметної сфери даного підрозділу політичної науки є те, що вона витворюється міждержавною взаємодією. Предметна дефініція політології міжнародних відносин уможливлює визначення внутрішньої динаміки її предметного поля. Крім того, вона може слугувати концептуальною основою для типології міжнародної політики відповідно до «ідеальних типів» М. Вебера [18, с. 6].

Мається на увазі, що можна запропонувати схематичну конструкцію міжнародної політики, що складається з двох типів — моделі винятково міждержавних відносин та моделі «світового суспільства» (максимально глобалізованого суспільства). Обидві моделі належать до веберівських «ідеальних типів» і не мають реально існуючих аналогів у практиці міжнародно-політичних відносин, слугуючи в якості засобів їх розуміння та дослідження. Перша модель передбачає горизонтальну та багатополюсну владно-силову взаємодію винятково між державами, кожна з яких прагне забезпечити власну безпеку і не намагається поширити свої соціокультурні цінності та політичний устрій на решту світової спільноти. У такій системі відносин відсутні недержавні суб’єкти (актори) міжнародної політики, розвинена стратифікаційна ієрархія і надбудова, що складається з міжнародних організацій та інститутів. Друга модель, навпаки, передбачає створення єдиної для всіх її учасників політичної та соціокультурної системи цінностей, єдиного «глобального центру сили», розвиненої вертикальної ієрархії та інституційної надбудови, де статус держави буде знижено до рівня одного з багатьох учасників міжнародно-політичних відносин.

Якщо порівнювати об’єкти дослідження політології міжнародних відносин і теорії міжнародних відносин, то вони майже спільні: і перша, і друга наукові дисципліни вивчають комплекс взаємодій між учасниками міжнародного процесу. Відмінності полягають у предметній сфері двох окремих дисциплін, а також рівні теоретичного аналізу цього процесу. Наприклад, предмет теорії міжнародних відносин презентований головним чином категоріальним апаратом, теоретичними постулатами, загальними та специфічними закономірностями, тоді як предмет політології міжнародних відносин — значним пізнавальним і аксіологічним потенціалом. Політологічне теоретизування в галузі міжнародних відносин позначається меншим рівнем формалізації і абстракції, проте більшим когнітивним і праксеологічним ресурсом.

Предметом даної дисципліни є значний за обсягом комплекс трансформаційних процесів і взаємодій, пов’язаних з регіоналізацією та глобалізацією міжнародного середовища, формуванням нового світового порядку, а також інтеграційні та інші різнопланові міжнародні організації, які складають мережеву структуру транснаціонального світу [16, 17].

Відтак можна зробити висновок, що політологія міжнародних відносин як наукова та навчальна дисципліна є продуктом внутрішньо-дисциплінарної диференціації, має автономний статус щодо теорії міжнародних відносин, а її предметний зміст і методи зумовлюють розгляд міжнародних відносин як особливого виду політичного процесу і дослідження інституціональних, функціональних, організаційних характеристик світової політики та глобального суспільства.

Курс політології міжнародних відносин, у якому комплексно вивчаються світова спільнота та взаємодії її елементів, являє собою складову частину політичної науки. Щодо структурного змісту (контексту) політології, то як мегадисципліна вона може мати стільки підрозділів, скільки існує специфічних предметів у рамках загального предмета цієї науки. Втім така її особливість аж ніяк не зводить політологію міжнародних відносин до виконання «службових функцій» політичної науки.

2. Формалізована структура предмету

На перший погляд, об’єкт і предметна галузь політології міжнародних відносин визначені досить чітко. Основну частину їх складає міжнародна і світова політика та міжнародно-політична діяльність в усіх її функціональних проявах і організаційних формах. Враховуючи багатомірність і неоднозначність наукового тлумачення цього поняття, його зміст у деяких аспектах залишається дискусійним. У зв’язку з цим, необхідно виділити два основних дискусійних аспекти.

Перший пов’язаний з проблемою змісту міжнародної політики, як особливого виду суспільної діяльності. Характерно, що визначення цього змісту ґрунтується на двох альтернативних поглядах. Згідно з першим і найбільш поширеним, міжнародна політика, як і будь-яка політика, — це боротьба за владу. Згідно з другим, — це боротьба за владу та власність. Модерне розуміння власності кваліфікує державну і приватну владу як силовий ресурс, тому другий погляд є більш обґрунтованим і адекватним міжнародно-політичним реаліям доби глобалізації. Реальна та евентуальна боротьба за порядок розподілу світової влади і світових ресурсів (власності) між наддержавами є об’єктивним відображенням цього процесу. Інший бік проблеми стосується участі в цій боротьбі недержавних учасників міжнародних відносин, так званих акторів поза суверенітетом, до яких належать провідні транснаціональні корпорації (ТНК), впливові міжурядові організації та внутрішньополітичні регіони [3, с. 620–621].

Другий дискусійний аспект пов’язаний з питанням про суб’єкти міжнародної політики, який також має дві альтернативні інтерпретації. Перша базується на етатистській концепції, згідно з якою суб’єктами міжнародної політики можуть бути лише держави. До другої належать прибічники ортодоксального марксизму і, зокрема, неомарксисти, які вважають суб’єктами міжнародної політики відповідно великі соціальні спільноти та основні структурні елементи світсистеми: центр і периферію. Обидва підходи можна умовно класифікувати як мікрополітичний і макрополітичний [3, с. 609–610].

Розгляд дискусійних аспектів щодо предметної галузі політології міжнародних відносин дає можливість з’ясувати її пізнавальну сутність та зміст її структурних елементів.

Гносеологічний вимір предмета передбачає послідовне застосування наступних пізнавальних парадигм: діалектичну, раціоналістичну та позитивістську. У рамках першої міжнародні відносини як політичний процес осмислюються та витворюються в категоріях «суперечності». У рамках другої — шляхом конструювання веберівських «ідеальних типів» із наступною верифікацією їхньої відповідності міжнароднополітичній реальності. У рамках третьої — через механізм збору емпіричних фактів з міжнародного політичного життя та проведення на їх базі максимально адекватних узагальнень. При цьому теоретичний плюралізм політології міжнародних відносин не обмежується цими трьома парадигмами.

Відповідно до епістемологічного виміру традиція як засіб пізнання та форма наукового теоретизування в галузі політології має синкретичний зміст і потрійну побудову, що складається з таких компонентів: референтний історичний період, ціннісне ядро, розуміюча структура. Щодо політології міжнародних відносин, то в межах її формалізованої структури можна виокремити чотири основні парадигмальні традиції — реалізм, ідеалізм, модернізм, глобалізм. Характерно, що кожна з них має власний референтний історичний період, власне ціннісне ядро і свою розуміючу структуру. Таким чином, у дослідженнях в галузі політології міжнародних відносин обов’язково відображено конкретний історичний досвід, «об’єкт віри» та системний тип мислення.

Вивчення історичного досвіду міжнародних відносин має велике наукове й практичне значення, оскільки уможливлює їх теоретичну інтерпретацію та втілення результатів дослідження в практику зовнішньої політики кожної окремої держави. Ціннісний підхід до міжнародної політики є необхідним для формування та обстоювання національних інтересів в умовах глобалізації, яка сприяє девальвації державного суверенітету та формуванню нового світового порядку. Тип політологічного мислення безпосередньо пов’язаний з методами аналізу міжнародно-політичних процесів та ефективністю розробки на його основі можливих варіантів поведінки держави в конкретних ситуаціях.

Загальний смисловий концепт є наступним різновидом пізнавальної системи в рамках теоретико-методологічної сфери політології міжнародних відносин. Він наче «когнітивна матриця» конструює міжнародно-політологічне мислення, визначає його структуру та концептуальні уявлення про міжнародні відносини та світову політику. Предметна специфікація здійснюється шляхом розроблення формалізованої схеми — предметної матриці, яка є складовою частиною теоретико-методологічної сфери науки. Застосування методів формалізованого підходу дає можливість більш-менш чітко відобразити складний зміст даного предмета.

Слід підкреслити, що як будь-яка апріорно сконструйована форма пізнання, смисловий концепт є формалізованою структурою. У теоретико-методологічній сфері політології міжнародних відносин пропонується наступна типологія її смислового концепту: «мікроконцепт» зовнішньої політики, «мезоконцепт» міждержавної взаємодії і «макроконцепт» світового суспільства. Така структура дисципліни та форма комбінування теоретичних уявлень про міжнародно-політичні процеси дозволяє визначити стратегію їх досліджень на трьохступеневому рівні.

По-перше, мікроконцепт «зовнішньої політики» національної держави є відображенням її позицій у системі міжнародно-політичних відносин. Відповідно, «зовнішня політика» виступає в ролі визначальної категорії. Структурна розбудова мікроконцепту відбувається у такій послідовності: констатація подвійної сутності зовнішньої політики — як проекції силового потенціалу держави на міжнародне середовище і як взаємодії держави з міжнародним середовищем; визначення інструментів зовнішньополітичної діяльності — пропаганди, дипломатії, збройних сил; визначення цінностей зовнішньополітичної діяльності — безпеки, добробуту, справедливості; визначення суб’єктів зовнішньополітичної діяльності — суспільство, держава, політична система; визначення рівнів зовнішньополітичної діяльності — особистісно-груповий рівень, національно-державний, універсально-системний рівень міжнародних відносин; визначення принципів структуризації міжнародного середовища зовнішньополітичної діяльності — макроструктурний принцип (геополітичне, цивілізаційне, расове-етнічне розташування), системний (взаємозв’язок між системою міжнародних відносин та структурою міжнародного середовища), операційний принцип — ступінь зовнішньополітичної спроможності держави змінити та сформувати власне міжнародне середовище.

По-друге, мезоконцепт є відображенням міжнародної політики з позиції міжнародної взаємодії, що цю політику детермінує. Головною категорією мезоконцепту є «суб’єкт міжнародно-політичних відносин». Структурна розбудова мезоконцепту також має свою послідовність: класифікація й типологізації суб’єктів міжнародних відносин; визначення їх базових характеристик; визначення макроструктурних умов взаємодії суб’єктів міжнародних відносин; визачення предмета та форм взаємодії даних суб’єктів. До цього слід додати, що в рамках мезоконцепту суб’єкти міжнародних відносин відіграють роль соціальних акторів, які мають неабиякі владні потужності. Головним атрибутом цих акторів є сукупний національний потенціал, що робить державу основним учасником світової політики. Цей процес відбувається в рамках такої типології: наддержава, велика держава, середня держава, мала держава. Предметом взаємодії суб’єктів є влада, а головним продуктом — розподіл світової влади у вигляді певної конфігурації міжнародної системи: монополярна, біполярна, мультитополярна. Взаємодія суб’єктів відбувається, як правило, у двох формах — конфронтаційній (міжнародний конфлікт, війна) та мирний (міждержавне співробітництво, інтеграційне об’єднання, міждержавний союз тощо).

По-третє, макроконцепт є найбільш цілісним відображенням усієї сукупності системно-функціональних характеристик міжнародних відносин. Він побудований на засадах концепції «мондіалізму», що дозволяє розглядати міжнародні відносини як глобальний політичний процес, що розгортається в просторовому (планетарному) та часовому (історичному) континуумі. Головною категорією макроконцепту є вже згадане «світове суспільство», що перебуває в стадії формування й перманентної трансформації під впливом глобалізаційних і регіоналізаційних процесів. Структурна розбудова макроконцепту світового суспільства передбачає наступну послідовність: теоретичний аналіз процесів політичної і економічної інтеграції; визначення структуризації і диференціації світової спільноти; прикладний аналіз глобалізації та регіоналізації міжнародних відносин, а також глобального управління. Соціологічний зміст і соціотворча спрямованість досліджень міжнародних відносин і світополітичних процесів є ще однією визначальною характеристикою макроконцепту.

На цих теоретико-методологічних, парадигмально-концептуальних, праксеологічних і прогностичних основах ґрунтується загальний смисловий концепт політології міжнародних відносин. Що стосується самого предмета, то його формалізована структура може бути зображена у вигляді наступного ряду послідовно розташованих модулів:

Запропонована схема демонструє логічний і функціональний зв’язок між окремими модулями та алгоритмічну послідовність вивчення предмета. Понятійно-категоріальний аппарат окремо в даній схемі не представлений, оскільки він входить до предметного поля дисципліни і, до того ж, за своїм змістом майже подібний апарату теорії міжнародних відносин. До дискусійних у плані ідентифікації їх приналежності, тобто тих, що на межі двох дисциплін, належать згадані вище поняття: «світовий політичний процес», «міжнародний процес», «світова політика», «глобалізація», «мондіалізація» тощо. Проте їх тлумачення, незважаючи на предметну приналежність, у кожній дисципліні має свою специфіку.

3. Методологічні основи і методи дослідження

Проблема методичного забезпечення досліджень є однією з важливих проблем будь-якої науки. Визначення предметної дефініції і самого предмета політології міжнародних відносин дає можливість з’ясувати питання про специфіку наукового методу та методології дисципліни. У найбільш загальному розумінні метод — це шлях, спосіб досягнення поставленої мети, завдань та результатів дослідження. Метод є передусім нормативним утворенням і містить у собі певну послідовність процедури його застосування. Він утворюється в науці як результат осмислення комплексу деяких сукупностей конкретного досвіду, а його функціональна сутність пов’язана з теоретичним або практичним освоєнням соціальної дійсності. У системі суспільних наук метод більш наближений до соціально-емпіричної та конкретно-історичної царини, поєднуючи теорію з практикою.

Відмінність між методом і теорією має функціональний характер — будучи теоретичним результатом попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт майбутніх досліджень. Застосування будь-якого методу передбачає послідовність операцій, що здійснюються на основі сформульованого плану в процесі пізнавальної діяльності. Методи наукового пізнання поділяються на загальні та спеціальні. При цьому слід зазначити, що класифікація методів дослідження у сфері міжнародних відносин розроблена у вітчизняній політології недостатньо, тому для їх аналізу в основному використовуються досягнення західної політичної науки.

Під методикою взагалі розуміють створений на базі логіки і наукових положень комплекс засобів, призначений для рішення певного типу завдань, як правило, емпіричного змісту. Методика досліджень — це система правил використання методів, прийомів і операцій. Відтак завданням методики не є теоретичне обґрунтування отриманих результатів, вона цілком зосереджується на технічному аспекті експерименту та правилах, що їх необхідно дотримуватись у процесі дослідження.

Поширене уявлення про методологію як просту сукупність методів або науку про методи в контексті досліджень політичної науки має вигляд звичайної редукції. У вітчизняній науковій літературі методологію визначають як учення про науковий метод пізнання, або як систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження. Тлумачать методологію і як теорію методів дослідження, створення концепцій, як систему знань про теорію науки або систему методів дослідження (13, с. 56). Проте головне призначення методології полягає в тому, що вона являє особливий тип раціональної свідомості, яка спрямована на розробку нових і вдосконалення існуючих методів пізнання.

Суспільно-історична й культурна обумовленість методології виявляється в ході змін її основних засад, а також у процесах вироблення нових методологічних засобів. Оскільки в ХХ ст. пізнавальні стандарти виявили власну залежність від самого процесу пізнання, розвиненості суб’єкта, що пізнає, а також від типу об’єктів пізнання, в методології сформувались нові критерії оцінки соціально-політичних процесів і соціокультурних явищ. Внаслідок цього в сучасній методології важливе місце стали займати питання, що пов’язані з динамікою пізнавальних проблем і формуванням нових пізнавальних завдань. Даний феномен позначився також і на методології досліджень міжнародних відносин і світополітичних процесів у XXI ст.

Втім у сучасній науці питання про методи та методологію дослідження міжнародних відносин і світополітичних процесів, незважаючи на значні досягнення у цій галузі, залишається відкритим і таким, що продовжує викликати гострі дискусії. Приміром, у зарубіжній політичній науці в рамках «традиційних», «модерністських» і «пост-модерністських» підходів існує чимало методик дослідження міжнародних відносин, які до того ж розподілені відповідно до національних наукових шкіл: американська, британська, французька тощо. Наукові традиції американської і європейської політичної науки про міжнародні відносини, хоча і базуються на спільному принципі методологічного плюралізму, мають характерні особливості, які відбивають різні в ідейно-політичному та соціокультурному плані підходи до міжнародно-політичних реалій.

Американська традиція аналізу міжнародно-політичних процесів у своїй методологічній основі не є цілісною і побудована на принципах плюралізму. Відсутність єдиного методологічного підходу та застосування широкого спектра методів соціальних і природничих наук є характерною особливістю американської політології. Використання різних методик дозволяє американським «традиціоналістам» і «модерністам» аналізувати міжнародні відносини з позицій політичного й методологічного плюралізму, що формально має виключати ідеологію з процесу верифікації результатів досліджень. Саме на такій основі в рамках класичних, посткласичних і некласичних парадигм та їх новітніх модифікацій здійснюється в США велика кількість теоретичних та емпіричних досліджень міжнародних відносин і зовнішньої політики. Характерною особливістю цих досліджень є їх раціоналізм і прагматизм при дотриманні одного важливого концептуального підходу — розглядати світополітичні процеси крізь призму американських національних інтересів. Прикладом такого підходу є система методологічних принципів Дж. Розенау, яку було запропоновано для наукового аналізу міжнародної політики:

– принцип емпіричного підходу;

– принцип ціннісного підходу;

– принцип раціонального підходу;

– принцип абстрагування;

– принцип необхідної ідеалізації;

– принцип толерантності (неабсолютності);

– принцип творчого підходу;

– принцип розумної актуалізації (полемічності);

– принцип історико-прогностичного підходу [15, c. 19–31].

Європейська науково-методологічна традиція також пройшла стадії парадигмальної еволюції і наразі представлена французькою соціологічною, британською комунітаристською та німецькою нормативною школами аналізу міжнародних відносин. Складовими частинами європейської традиції аналізу політичних процесів і міжнародних відносин є соціологізм, нормативізм і ціннісний компонент, що робить її доволі заангажованою стосовно ролі соціо-культурних цінностей, національної ідентифікації та правових норм. Залишаючись у тіні реалізму як переважно американської парадигми, — європейські студії політичної науки опрацювала свою концептуально-методологічну базу.

Французька методологія аналізу міжнародних відносин представлена широким спектром наукових досліджень — від Р. Арона, Г. Бутуля, М. Мерля (1960–1970-і рр.) до Б. Баді, М.-К. Смутс, Г. Девена, Т. де Монбріаля, праці яких опубліковані в ХХІ ст. Сучасні дослідження французьких політологів основані на концептуальних засадах мондіалізації, як політичної альтернативи американському глобалізму, і водночас мають відбиток національних традицій етатизму та егалітаризму. Засновані Т’єррі де Монбріалем і Морісом Дюверже відповідно Французький інститут міжнародних відносин і Центр порівняльного аналізу політичних систем є ефективними продуцентами наукових досліджень з проблематики європейського будівництва і транснаціональної солідарності. Незважаючи на широкий спектр їх тематики, вони відображають специфіку французької школи соціології міжнародних відносин. Прикмітною рисою французької наукової традиції вважається праксеологічний підхід до аналізу міжнародно-політичних відносин, у якому «фактор дії» розглядається як найбільш ефективний метод трансформації міжнародної системи. Праксеологія, або наука про дію спрямована у даній площині на подолання кризових явищ і конфліктів шляхом формування міжнародного суспільства та поступового перетворення його на міжнародну спільноту. У цьому контексті показовими є теоретико-методологічні погляди Т. де Монбріаля, який зазначав, що «міжнародні відносини являють собою найбільш істотну категорію для праксеологічних проблем, що існують в світі, який все ще залишається розподіленим на окремі політичні утворення, що конфліктують між собою» [6, с. 23].

Особливості методологічних підходів до міжнародних відносин у Великій Британії найбільш виразно представлені в наукових розвідках Б. Бузана, Х. Булла, Ч. Джонса, М. Вайта, Р. Літтла та інших авторитетних теоретиків і спеціалістів-міжнародників. Дослідження цих науковців відмічені прагненням подолати крайнощі дихотомії «реалізм-лібералізм» у підході до міжнародних відносин і застосуванням принципів комунітаризму та колективної самореалізації у межах глобальної транснаціональної системи. Методологічний підхід англійських політологів-міжнародників до аналізу світополітичних процесів ґрунтується на приматі історії, політичної філософії і міжнародного права, а не на теорії ігор, математичному аналізі та інших винаходах модерну, який отримав розвиток у США в період «холодної» війни. Своєрідність «класичного» підходу забезпечує англійській політології теоретичну та методологічну незалежність від більш розвиненої у парадигмальному і концептуальному плані американської наукової традиції як форми пізнання та теоретизування в галузі міжнародних відносин. Така

форма незалежності стала можливою завдяки прихильності англійських науковців традиціям комунітаризму, що виникла внаслідок розпаду британської імперії.

Німецька нормативно-порівняльна школа політичного аналізу міжнародних відносин представлена відносно невеликим колом сучасних політологів, першість у якому належить Ральфу Дарендорфу і Клаусу фон Бейме (у 1982–1985 рр. президент Міжнародної асоціації політичних наук). Розроблений ними та їх послідовниками поліваріантний і порівняльний методи («країна до країни») дозволяє аналізувати різні політичні системи та конфлікти, в тому числі міжнародні, з позицій постбіхевіоризму, який набув популярності в Європі в 70–90 рр. минулого століття. Слід зазначити, що більшість фундаментальних праць німецьких політологів-міжнародників (Й. Фрідріхс, П. Шміттер, С. Шайнгольд, Л. Ліндберг та інші), присвячених переважно проблемам європейської інтеграції, були опубліковані в США та Великій Британії. Методологічно та ідейно вони ґрунтуються на постулатах К. Дойча, американського політолога німецького походження, відомого теоретика в галузі регіональної інтеграції і регіональної безпеки.

В рамках вітчизняної міжнародно-політичної науки застосовується доволі об’ємний арсенал дослідницьких методів, який за своїм походженням і змістом є похідним від напрацювань американських та європейських шкіл. Розмаїття методик і підходів при відсутності домінуючого методу є характерним для стану вітчизняної політології міжнародних відносин. Оскільки становлення цієї дисципліни в Україні ще не завершено, то і методи, що використовуються вітчизняними дослідниками, запозичені в основному в методологічному арсеналі більш розвиненої західної політичної науки. Явище «методологічної вторинності» притаманно «транзитивним країнам», які після відмови від догматів марксистського (класового) підходу до аналізу суспільних явищ почали використовувати напрацьований в країнах Заходу теоретико-методологічний потенціал.

На даному етапі розвитку вітчизняної політології такий суто «вестернізаторський» підхід є необхідною умовою для пізнання науково-методологічної спадщини та інновацій Заходу в галузі дослідження міжнародних відносин і світової політики. Проте подолання дефіциту методологічних розробок за рахунок англосаксонської дослідницької традиції, гносеологічний концепт якої позначений домінантами позитивізму та біхевіоризму, уявляється не зовсім виправданим в умовах зміни наукових парадигм і глобальних трансформацій. Альтернативну роль у розв’язанні цієї проблеми могла б взяти на себе синтетична платформа, яка дозволяє поєднувати в межах плюралістичної методології західні та вітчизняні традиції аналізу сучасних світополітичних процесів. Приміром, на таких принципах побудована аналітична матриця, яку розробила та плідно використовує група дослідників Джорджтаунського університету на чолі з проф. Дж. Айкенберрі в прикладному аналізі сучасних міжнародних процесів. Ефективність цього методологічного інструментарію зумовлено поєднанням історико-політичного, системного та структурно-функціонального підходів до комплексних проблем регіональної інтеграції і глобалізації [4].

Раціональність синтетичної платформи відзначав і відомий російський політолог О. Панарін, якого не можна віднести до прихильників західного політичного досвіду. Ставлячи під сумнів його «природність» і «універсальність», О. Панарін запропонував своє бачення теоретичного аналізу політичних процесів, яке полягає у поєднанні декількох універсальних методів: ідеалізації, порівняння, операціональності та соціокультурної інверсії. Головним завданням теоретичного аналізу в політичній науці він вважав «розшифровку загального поведінкового коду того чи іншого цивілізаційного регіону — деяких принципів політичного життя і практики, що більш-менш приховано діють на інституціональному та позаінституціональному рівнях» [7, с. 13–14].

Раціональність використання універсальних методів аналізу політичних процесів і явищ доведена теоретичним і емпіричним шляхом. Практика доводить, що більшість соціальних наук не мають свого специфічного тільки їм притаманного методу. Стосовно свого предмета вони використовують як методи соціальних, так і природничих наук, тобто застосовуються принципи міждисциплінарного підходу. У дослідженнях міжнародних відносин також не існує специфічного методу аналізу. Тому можна говорити лише про загальнонаукові методи чи методологічні засоби (системний підхід і комплексне аналітичне моделювання), а також про соціологічні методи (контент-аналіз, івентаналіз, побудова сценаріїв тощо).

Відсутність у політології міжнародних відносин специфічного методу дозволяє припустити, що методологічні підходи цієї науки обов’язково мають ураховувати такі правила:

– відділяти дослідницьку позицію від будьякої ідеології, морально-ціннісних суджень і особистих поглядів;

– використовувати аналітичні прийоми і процедури, які є спільними для соціальних наук;

– прагнути до систематизації, розроблення загальних підходів та моделювання міжнародних ситуацій.

Абсолютне дотримання цих правил, зокрема щодо повної «деідеологізації» дослідницького процесу, є неможливим, оскільки науці як формі суспільної діяльності іманентно притаманний ідеологічний компонент. Тому найбільшої результативності в дослідженні міжнародно-політичних відносин можна досягнути не запереченням ідеології і морально-ціннісних суджень, а шляхом використання принципів «ідеологічного плюралізму» та «аксіологічної нейтральності».

Базовими методами та підходами, сукупність яких утворює систему методологічних принципів політології міжнародних відносин, доцільно вважати такі:

– принцип історизму, який потребує розглядати міжнародні відносини як процес суб’єктної взаємодії в окремий історичний період, а також історичні умови і форми його розвитку;

– принцип конкретності, який виражається у врахуванні реальних проявів соціальної активності в житті суспільства і який потребує брати до уваги не тільки матеріальні аспекти міжнародних відносин, але й рівень усвідомлення людьми, соціальними спільнотами та народами свого місця в міжнародних відносинах і шляхів їх розвитку;

– принцип об’єктивності, який поєднаний з двома попередніми і є необхідним критерієм оцінки соціальних, економічних та політичних процесів і явищ, які відбуваються в міжнародному середовищі та мають праксеологічний вимір.

Решта методологічних принципів: системний, структурно-функціональний, моделювання та прогнозування за своєю гносеологічною сутністю є скоріше методами конструювання міжнародних відносин. Сфера їх застосування є дуже широкою — від теорії і соціології міжнародних відносин до політичної теорії і порівняльної політології. Провести демаркацію методів, що використовуються в зазначених наукових дисциплінах і політології міжнародних відносин, неможливо через епістемологічну однотипність головного предмета дослідження. Таким предметом є політичний процес, який в онтологічному вимірі має однакову природу в усіх своїх проявах — внутрішній, міжнародній та світовій політиці. Дана теза доводить, що саме предмет науки визначає методи дослідження. Крім того, сам принцип демаркації, що був запропонований англійським філософом і соціологом К. Поппером для розмежування науки від ненауки, не стосується методологічного апарату.

Цілком імовірно, що дискусії про методи дослідження міжнародних відносин триватимуть, а їх головний дискурс полягатиме в з’ясуванні питання про те, який з них є найбільш раціональним та універсальним.