Особливості порівняльного аналізу перехідних систем

Олена Чальцева, доцент кафедри політології Донецького національного університету

УДК 001.53.000.32

du/guides/research/content/pop2a.cfm. — Title from the screen.

12. Writing Guide: Content Analysis; [Electronic resource] / Access mode: http://writing.colostate.edu/guides/research/content/index.cfm. — Title from the screen.    

У статті проаналізована специфіка порівняльного аналізу перехідних систем. Розглянуті особливості «незахідного» політичного процесу. Визначені етапи переходів політичних систем. Детально охарактеризовані методи компаративістики і можливість їх вживання для транзитних держав.

Ключові слова: перехідні системи, методи компаративістики, демократизація, консолідація демократії, лібералізація.                                                                                             

В статье проанализирована специфика сравнительного анализа переходных систем. Рассмотрены особенности «незападного» политического процесса. Определены этапы переходов политических систем. Детально охарактеризованы методы компаративистики и возможность их применения для транзитных государств.   

Ключевые слова: переходные системы, методы компаративистики, демократизация, консолидация демократии, либерализация.

In the article the specific character of comparative analysis of transitional systems is analyzed. Are examined the special features «non-western» political process. The stages of the passages of political systems are determined. The methods of comparativistics and the possibility of their application for the transit states are in detail described.                  

The key words: transitional systems, the methods of comparativistics, democratization, the consolidation of democracy, liberalization.         

Інтерес дослідників до проблем перехідних систем у політичній науці, і в тому числі до порівняльної політології, з’явився завдяки політичним змінам, які трапились в останній чверті ХХ ст. Спочатку він був пов’язаний із процесом переходу від авторитаризму країн Південної Європи в середині 70-х рр. і відмовою від військових диктатур у Латинській Америці у 80-і рр. На підставі емпіричного матеріалу цих регіонів створювалися теорії і перші класифікаційні схеми еволюційних систем. У 80–90-і рр. тематика робіт розширилася географічно за рахунок включення в дослідницьке поле країн Східної і Південної Азії, Східної і Центральної Європи, Африки. Первинну увагу автори приділяли проблемі експортування західних моделей політичних систем («Вестмінстерська система», «Американська вестернізація») на інші регіони. Невдалий досвід поширення цих моделей, а також несхожість цих процесів у різних державах привели до появи маси порівняльних досліджень, де увага компаративістів концентрувалася на проблемах обумовленості, причинах, рушійних силах, шляхах, стадіях і моделях перехідного процесу (Д. Растоу, Х. Лінц, Г. ОґДоннелл, Ф. Шміттер, С. Хантігтон, Р. Даль, Б. Пауелл та ін.). В результаті проведених компаративних досліджень і вже досить великого масиву робіт з проблем перехідних процесів установлено, що порівняльний аналіз країн, що трансформуються, має свої специфічні особливості. В першу чергу компаративісту необхідно враховувати те, що порівнюються системи, які перебувають у динамічному політичному процесі. З точки зору системного підходу під політичним процесом розуміють послідовну і тривалу в часі зміну станів політичної системи і її підсистем або зміну в них окремих елементів, які здійснюються під впливом внутрішніх і зовнішніх умов життя суспільства. Він характеризується конкретним порядком взаємодії його компонентів і різними темпами на кожній зі своїх стадій [1, с. 331].

Перш ніж почати порівняльний аналіз перехідних систем, компаративіст повинен визначитися, до яких типів належать процеси, які він має аналізувати (внутрішньо системний, транзитний, трансформаційний, модернізаційний і так далі). Політичні процеси, що відбуваються в різних державах, характеризуються своїм національним набором умов, мірою динаміки, спрямованістю та результативністю. Теоретично вони розглядаються за допомогою теорій модернізації, демократизації, трансформації та ін. Однією із найпопулярніших теорій у західній компаративній науці є теорія демократизації. Лінійний розвиток перехідних держав із заздалегідь визначеним демократичним результатом (консолідованою демократією) — суть даної парадигми транзиту. На думку американського політолога Л. Уйатхеда, порівняльне вивчення демократизації допоможе вивчати процеси, що характеризуються невизначеністю, дискурсивною відвертістю і співіснуванням суб’єктивних поглядів, що змагаються, не відмовляючись від пошуку переконливого пояснення і не ігноруючи високі стандарти перевірки [2, с. 350]. Незважаючи на те, що дану теорію піддали перегляду і уточненню, саме вона була основою для моделювання перехідних процесів у латиноамериканських та південноєвропейських державах.

У сучасній порівняльній політології багато дослідників при поясненні перехідних процесів прагнуть відійти від ліберально-демократичної ідеї транзиту і «прозахідного» варіанта політичної модернізації і демократизації, розглядаючи світовий політичний процес із позиції регіональних і цивілізаційних закономірностей. Як правильно відмітив російський дослідник А. Воскресенський, не йдеться про категоричне заперечення цих теорій, а лише про необхідність розширити методологічну базу сучасної компаративістики [3, с. 6]. Один із класиків західної політології Л. Пай застосовує цивілізаційний підхід, намагаючись створити узагальнену модель перехідного політичного процесу в незахідних суспільствах, на підставі якої можна буде проводити достовірний порівняльний аналіз.

Учений сформулював 17 специфічних закономірностей «незахідного» політичного процесу:

1. У незахідних суспільствах політична сфера не чітко відокремлена від суспільних і особистих взаємин.

2. Політичні партії в незахідних суспільствах зазвичай виступають представниками певного світогляду, певного способу життя.

3. Характерною особливістю політичного процесу незахідних країн є наявність великого числа різного роду клік.

4. Особливості політичної лояльності в незахідних суспільствах дають лідерам політичних груп вельми високу міру свободи у виборі як довготривалої, так і короткострокової стратегії.

5. У незахідному політичному процесі опозиційні партії і еліти, що претендують на владу, часто стають ініціаторами революційних рухів.

6. Для незахідного політичного процесу характерна відсутність інтеграції його учасників; це є результатом відсутності єдиної системи комунікації в суспільстві.

7. Незахідний політичний процес відрізняється високими темпами рекрутування нових політиків.

8. Для незахідного політичного процесу характерні серйозні відмінності в політичних орієнтаціях різних поколінь.

9. У незахідних суспільствах практично відсутня єдина думка з приводу легітимності цілей та засобів політичної дії.

10. У незахідних суспільствах процес ухвалення політичних рішень майже не залежить від інтенсивності і масштабу дискусій.

11. У незахідному політичному процесі дуже висока взаємозамінність ролей.

12. Для незахідного політичного процесу характерна наявність досить малого числа організованих груп інтересів, що володіють функціонально певною роллю.

13. Лідери незахідних країн прагнуть до досягнення популярності у всьому суспільстві, не розділяючи його на групи.

14. Аморфний характер політичного процесу незахідних країн сприяє тому, що позиції їх лідерів з питань міжнародних відносин визначені чіткіше, ніж із питань внутрішньої політики.

15. У незахідних державах емоційний і експресивний аспекти політики часто переважають над процесом вирішення проблем і визначення державної політики.

16. Тип лідерства в незахідних суспільствах переважно харизматичний.

17. Незахідні політичні системи функціонують, в основному, без участі політичних «брокерів» [4, с. 66–86].

Які ж найбільш відповідні методи порівняння і оцінки динамічних процесів? Вирішальний вклад у цю галузь був зроблений у 1970 р. Д. Растоу, який увів в компаративістику поняття «динамічної» моделі. Він показав, що умови, які ініціюють перехід до демократії, можуть бути абсолютно іншими, ніж умови, які необхідні для її подальшого зміцнення. При такому підході увага змістилася з передбачуваних подій, що запустили процес демократизації, на динаміку процесу, що вже почався. І хоча складні процеси, що порівнюються, мають свої національні особливості і відрізняються один від одного за часом, змістом і результатами, проте їх розглядають сукупно, без розподілу на складові частини у пошуках схожості. Таким чином, усілякі процеси демократизації можна охопити єдиною схемою порівняльного аналізу [5, с. 353–354].

Концепції перехідних систем належать до теорій середнього рівня, і в свою чергу вони є основним науковим потенціалом для розробки теоретичних узагальнень з проблем політичних транзитів. Прикладом узагальненого уявлення моделі перехідного процесу є робота американського політолога С. Хангтінтона «Третя хвиля: демократизація в кінці ХХ ст.» [6], де він виділяє три типи процесів демократизації:

1. Трансформація (перехід передбачає реформи, де еліти ініціюють і очолюють перехід);

2. Зсув (опозиція на чолі процесу, авторитарний режим зміщують або руйнується сам);

3. Заміщення (демократизація як результат спільних дій уряду і опозиції).

Застосовуючи регіональний метод порівняння, компаративісти мають змогу ставити в дослідженнях більш загальні гіпотези і розробляти нові моделі, класифікації і типології перехідних процесів. Використовуючи для аналізу меншу кількість країн (дві — бінарне порівняння, одну — case-study), компаративіст може більш глибоко дослідити національний контекст і з’ясувати специфіку окремого (их) алгоритму (ів) переходу до демократії.

Внаслідок того, що перехідні системи не мають сталих типологічних рис, компаративісти віддають перевагу порівнянням за принципом максимальної схожості систем, роблячи акцент на їх відмінностях. При цьому в першу чергу враховується регіональна специфіка перехідних процесів. Так, схожими рисами володіють групи країн Східної Європи, Південної Європи, Латинської Америки, Азії, Африки. Вся сукупність порівняльних досліджень нових демократій зосереджена довкола розвитку цього процесу в межах одного регіону.

Висновок, до якого привели ці дослідження, було твердження того, що демократизація, у загальних рисах, утверджується всюди за практично однаковою схемою, але істотно відрізняється у важливих деталях і має свої регіональні особливості. Регіональні відмінності відмічають у своїх роботах А. Пшеворський, Л. Пай, С. Майклджон Террі, К. Оффе, Ф. Шміттер, Т. Карл, В. Васовіч, А. Мельвіль та ін. Так, наприклад, за результатами аналізу демократизації в латиноамериканських країнах, з’явився термін «демократичний перехід», який визначає період з моменту падіння диктатури до моменту затвердження демократичного режиму. Російський учений В. Желтов, проаналізувавши праці транзитологів по Латинській Америці, наводить приклади різних трактувань вищезгаданого терміна. Наприклад, Хосе Мануель Гарретон визначає демократичний перехід стосовно країн Латинської Америки як період, що охоплює час кінцевої фази військового режиму до проведення перших вільних виборів. Інші дослідники, наприклад, Р. Гюнтер, П. Н. Діамандурос і Г. Пюл, кінцеву частину переходу визначають моментом «глобальної інституціоналізації» [7, с. 328]. А. Пшеворський вважає, що успіх переходу залежить від результату політичних партій (правлячих і опозиційних) на виборах [8]. Дослідник Сара Майклджон Террі виділяє основні специфічні відмінності між східноєвропейськими «посткомуністичними» державами і південноєвропейськими та латиноамериканськими країнами в тому, що в перших системах спостерігається спроба одночасної побудови плюралістичної демократії і ринкової економіки, тоді як у випадку перехідних «правих» режимів ринкові умови вже були в наявності [9, с. 14].

Російський учений А. Мельвіль, аналізуючи роботи західних компаративістів В. Бане, М. Макфола з даної проблеми, приходить до висновку, що немає жодних підстав порівнювати посткомуністичну трансформацію із поставторитарною демократизацією, характерною для Південної Європи і Латинської Америки. Як показує аналіз, проведений М. Макфолом, у разі посткомуністичних трансформацій не працюють дві базові посилки конвенціональної транзитологічної моделі, а саме: 1) уявлення про те, що виходом із політичного тупика, що виникає внаслідок зразкової рівноваги консервативних і реформаторських сил, є пакт, що створює основи для успішної демократизації, і 2) ідея нав’язування демократії «зверху» в результаті компромісу еліт. Для посткомуністичних країн характернішим був варіант не пакту, а силового розв’язання протиріччя, причому тип виникаючого режиму значною мірою визначався тим, звідки йшов імпульс політичних перетворень. Якщо перевагу в політичному протиборстві отримували радикальні реформатори, які спиралися на підтримку «знизу» і діяли «ззовні» традиційного істеблішменту, то відкривалися перспективи справжньої демократизації. Якщо сила була на стороні «мімікрірувальних» представників ancient regime (старих режимів), які «зверху» нав’язували нові правила гри, результатом було затвердження нової версії авторитарного режиму. Нарешті, якщо переможець визначався лише після відносно тривалого періоду балансу сил, то виникали ті або інші різновиди «гібридних» режимів («напівдемократій-напівдиктатур»). За підрахунками Макфола, перевага на користь опозиції в дев’яти випадках (Хорватія, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Словаччина і Словенія) сприяла появі «демократій» і в трьох — «часткових демократій» (Вірменія, Боснія і Герцеговина, Грузія); ситуація балансу сил в одному випадку породила «диктатуру» (Таджикистан), у шести (Молдова, Росія, Україна, Албанія, Азербайджан, Македонія) — «часткові демократії» і в двох (Болгарія і Монголія) — «демократії»; а домінування старого режиму в п’яти випадках (Білорусія, Казахстан, Киргизія, Туркменістан та Узбекистан) привело до затвердження «диктатури» і лише в двох — до появи «часткової» (Сербія) або «повної» (Румунія) «демократії» [10].

При складанні типологій перехідних (еволюційних) систем і процесів, а також при визначенні змінних аналізу існує ряд труднощів, на які слід звернути увагу. Окрім уже описаної вище компаративістами регіональної специфіки, Л. Сморгунов виділяє такі труднощі у визначенні типологій переходів: оскільки системи перебувають у розвитку, важко однозначно інтерпретувати вміст їх ознак. Тому зазвичай виділяють змішані системи і режими, що характеризуються як межами авторитарних, так і демократичних систем. Ще одна проблема полягає в тому, що вчені більшого значення надають процесуальним характеристикам, а не стійким системним, тому типологізують переважно не системи, а політичні перехідні процеси. У зв’язку із цим приділяється увага різним видам розриву із старою авторитарною системою. В результаті типології перехідних процесів розглядають або динаміку переходу в групі країн, або умови, сприятливі або несприятливі для консолідації демократії [11, с. 186].

Для компаративістів поважливо визначитися, які етапи, фази переходів системи вони будуть розглядати. Більшість транзитологів відмічають циклічність процесів переходу до демократії, виділяючи етапи: лібералізації, встановлення демократії і консолідації. І хоча стадії, які вони виділяють, різні за назвами і за часом, усе ж послідовність змін, динаміка досить схожі. Так, наприклад А. Степан виділив дві фази переходу: «лібералізацію» і «демократизацію». Такі ж етапи запропонував А. Пшеворський, з тією лише різницею, що диференціював другий етап, поділивши його на дві стадії: відхід від авторитаризму і конституювання демократії [12]. Д. Растоу, порівнюючи переходи до демократії в Швеції (з 1890 до 1920 гг.) і Туреччині (з 1940 по 1960 гг.), виділив три фази політичних змін:

1. Підготовча фаза.

2. Фаза ухвалення рішень.

3. Фаза того, до чого звикають (консолідації) 13].

Г. ОґДоннелл і Ф. Шміттер виділяють: лібералізацію, демократизацію і соціалізацію [14]. Цікаву концепцію фаз переходу до демократії на рівні політичних еліт запропонував А. Родрігес Діаз, ґрунтуючи свої гіпотези на таких змінних, як обсяг реформ, переговори і угоди:

1. ініціація переходу — нові стратегії,

2. офіційна мобілізація,

3. лібералізація,

4. передвиборчі переговори,

5. конституційні пакти,

6. встановлення конституції,

7. кінець переходу — узгодження політичних конфліктів [15, с. 55].

Процес переходу до демократії, як правило, багатоскладний процес, із безліччю ендогенних і екзогенних чинників. Тому дослідникам досить важко розмежувати окремі фази його процесу. Проте, більшість авторів схиляються до того, щоб диференціювати сам процес переходу і процес консолідації демократії. Так, наприклад, Ф. Шміттер і Г. ОґДоннелл бачать відмінність між двома цими процесами. На їхню думку, в умовах переходу з’являються інститути нового порядку, які починають діяти згідно з новими правилами гри. Етап консолідації передбачає інституалізацію нових норм і структур режиму, розширення їх легітимації й усунення перешкод, які на первинних етапах роблять їх установлення важким [16, с. 73] Проблемам політичної консолідації і забезпечення достатнього рівня політичної стабільності в умовах демократичного транзиту присвячено багато компаративних досліджень західних учених, які написані в рамках системно-структурного і неоінституціонального підходів. Компаративні дослідження періоду 70–90-х рр. XX ст. мають як інтегральний характер, тобто вивчається цілий спектр чинників, що сприяють консолідації суспільств в умовах демократичних переходів, так і конкретно контекстуальний характер, тобто акцент робиться на якомусь одному або декількох чинниках. Деякі дослідники, працюючи в рамках цього напряму, вивчають вектор, протилежний до консолідації: ризики політичної поляризації, а також причини виникнення й інституціоналізації соціальних і політичних розколів (розбіжностей і конфліктів), які визначаються як політичні кліведжи. Політичними кліведжами вважаються відносно стабільні паттерни (стандарти) політичної поляризації (Patterns of Polarization), які, у свою чергу, виступають основою розбіжностей, невідповідностей і конфліктів у співвідношенні аттіт’юдів та преференцій у цивільному суспільстві, що формується [17].

В умовах переходу кожна країна стикається на етапі консолідації з певними проблемами, які вимагають своїх рішень. С. Хантігтон у концепції хвиль демократизації виділяє три проблеми консолідації демократії: проблеми транзиту, контекстуальні проблеми і системні проблеми.

Проблеми транзиту випливають безпосередньо із феномена зміни режиму, переходу від авторитаризму до демократії. До них належать проблеми введення нових конституційних і електоральних систем, відчуження старої еліти і заміни її новою демократичною елітою, скасування або корінної зміни авторитарних установ, таких, наприклад, як таємна поліція, а в колишніх однопартійних системах — розділу партійного і державного майна, функцій, кадрів. Дві ключові проблеми транзиту для багатьох країн полягали в тому: 1) що робити з авторитарними посадовими особами, які відкрито порушували права людини («проблема катів»), і 2) як обмежити участь військових у політиці і встановити професійну модель взаємин між цивільними особами і армією («проблема преторіанців»).

Контекстуальні проблеми коренилися в природі самого суспільства, в його економіці, культурі й історії і якоюсь мірою були спочатку властиві країні, незалежно від форми правління. Авторитарні правителі цих проблем не вирішили та ймовірно, не вирішать і демократичні. Хоча проблеми мають національну специфіку, можна виділити ті, які превалювали в демократіях третьої хвилі. Це — повстанські рухи, етнічні конфлікти, регіональні протиріччя, соціально-економічна нерівність, інфляція, зовнішні борги, низькі темпи економічного зростання. На думку С. Хангтінтона, гострота контекстуальних проблем країни, за винятком низького рівня економічного розвитку, має помірне відношення стосовно успіхів або невдач у справі демократичної консолідації.

С. Хангтінтон відносить системні проблеми, до третьої групи проблем консолідації демократії. Вони породжуються самим функціонуванням політичної системи. Авторитарні системи страждають від проблем, які випливають із самої їх природи: надмірно концентрованого ухвалення рішень, недостатнього зворотного зв’язку, залежності від функціональної легітимності. Демократичні системи, що існують тривалий період, мають свої проблеми, з якими зіткнуться згодом і нові демократії «третьої хвилі»: створення патових ситуацій, нездатність приймати рішення, тяжіння до демагогії, домінування групових економічних інтересів [18, с. 226–228]. Розташування трьох типів проблем на тимчасовій шкалі представлене схемою (див. схему 1):

У дослідженнях 90-х рр., які були проведені в рамках структурного підходу звертається увага на те, що етнічно і культурно гетерогенні суспільства вважаються менш схильними до досягнення політичної консолідації. Тим самим політична стабільність та становлення цивільної культури стають більш досяжними в етнічно і культурно гомогенних суспільствах і суспільствах із протестантськими традиціями в політичній культурі: (Алмонд Р., Інглхарт Р., Болен К., Еспозіто Дж., Дав Р., Газеровськи М., Пауер Т. та ін.) Поєднання якісних і кількісних методів у компаративістській науці є однією із найскладніших проблем. Учені намагаються відійти від державно-статистичних пояснень і заглибитися в проблему за допомогою якісних методів аналізу. На думку російського компаративіста А. Воскресенського «інколи корисно «опуститися всередину» однієї національної держави, на субнаціональний рівень, щоб виявити відмінності політичних систем різних держав. Порівняльному дослідженню може піддатися одна і та ж одиниця, але така, що розглядається в різних часових відрізках. Можливий аналіз однієї держави або навіть темпоральний аналіз однієї держави, або навіть політичного інституту держави» [19, с. 5]. Тому при поясненні перехідних політичних процесів можна застосовувати методи case-study, синхронного або асинхронного темпорального методів порівняння.

Досліджувати перехідні системи можна і за допомогою глобальних методів порівняння. А. Мельвіль звертає нашу увагу на те, що змінні, які відображають той або інший критерій розвиненості демократії, зазвичай агрегуються в комплексні індекси, які і покликані зафіксувати загальний рівень демократичності тієї або іншої країни. За результатами розрахунків індексів країни ранжуються, що дозволяє порівнювати їх одну з одною, а також відстежувати зміни їх позицій у рейтингу з часом. Прикладами таких досліджень є проекти: «Polity» («Політія»), «Freedomhouse», Тату Ванханена, Фонду Бертельсманна (Індекс трансформації Бертельсманна), «Політичний атлас сучасності» та ін. [20, с. 40]. Ці проекти показують тенденцію демократизації тієї або іншої системи. Наприклад, головна мета досліджень у рамках проектів «Polity» — виявлення тенденцій трансформації політичних режимів в окремих країнах світу в динаміці. А спільний дослідницький проект МДІМВ(У) МЗС Росії й Інституту суспільного проектування «Політичний атлас сучасності» робить акцент на кількісних даних, що спираються на загальновизнані і релевантні для всіх 192 країн світу інформаційні джерела (інформаційні бази ООН, ЮНЕСКО, Всесвітнього банку, МВФ, СОТ, ВОЗ, Міжпарламентського союзу, СІПРІ, національна статистика й ін.). Мета проекту — розробити якісні і кількісні інструменти порівняльного аналізу, які були б адекватні складності та суперечності сучасної світової політичної реальності. У проекті намагаються розробити багатовимірні моделі порівняльного аналізу політичних систем і політичних режимів. Автори проекту визнають, що політичні системи неоднорідні, тому структура сучасного світу має багатовекторний характер політичного розвитку в сучасних умовах. Цей розвиток одночасно відображає різні моделі і різноспрямовані траєкторії трансформацій систем. Автори ще незавершенного проекту стверджують, що в сучасному світі немає і не може бути універсальних моделей розвитку однаково придатних для всіх країн і народів [21].

Таким чином, у сучасний період політична наука посилюється методологічно і методично, з’являється безліч нових теоретичних обґрунтувань переходів систем. Проте пошук узагальнюючих моделей продовжується завдяки компаративним дослідженням. За допомогою теорій середнього рівня і емпіричного матеріалу країн, що трансформуються можна буде створити нові парадигми.