Основні форми вираження партійної позиції людини

Олексій Івченко, кандидат економічних наук, професор НПУ імені М. П. Драгоманова

УДК 316:329

Необхідно розрізняти масову, стихійну і свідому, ініціативну громадянську активність, яка в демократичному суспільстві детермінує вираження і реалізацію партійної позиції людини.

Ключові поняття: громадянське суспільство, демократія, громадянська активність, партійна позиція.

Необходимо различать массовую, стихийную и сознательную, инициативную гражданскую активность, которая в демократическом обществе детерминирует выражение и реализацию партийной позиции человека.                                            

Ключевые понятия: гражданское общество, демократия, гражданская активность, партийная позиция.

Іt is necessary to distinguish mass, spontaneous and conscious initiative social activity, which in democratic society determines expression and realization of party attitude of a human.

 Key words: civil society, democracy, social activity, party attitude.

Закон України «Про політичні партії в Україні» досить чітко і комплексно регулює всі аспекти діяльності політичних партій в Україні [1]. У ньому визначено, що політична партія — це зареєстроване згідно із законом добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, мета якого сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян. Серед визначальних настанов та обмежень діяльності політичних партій в Україні — такі:

– політичні партії провадять свою діяльність відповідно до Конституції України, законів України та згідно із партійним статусом, прийнятого у визначеному законом порядку;

– політичні партії в Україні мають тільки всеукраїнський статус;

– політичні партії рівні перед законом.

У контексті нашої теми нас більше цікавить  особисто-людський вимір політичних партій, в якому варто виокремити такі аспекти:

– ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з політичної партії;

– належність чи неналежність до політичної партії не є підставою для обмеження прав та свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг;

– обмеження щодо членства у політичних партіях установлюються винятково Конституцією і законами України;

– членом політичної партії може бути тільки громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах;

– громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії;

– членство в політичній партії є фіксованим.

Обов’язковою умовою є наявність заяви громадянина України, поданої до статутного органу політичної партії, про бажання стати членом цієї партії. Форма фіксації членства визначається статутом політичної партії [2, 48–51].

Об’єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати спілки (союзи, асоціації тощо) або вступати в них, утворювати блоки та коаліції, укладати між собою угоди про співробітництво і взаємодопомогу.

Вплив політичних партій, об’єднань, блоків на становлення громадянського суспільства не є безособовим — цей вплив реалізується в політичній поведінці і громадянській активності їх членів, прихильників або супротивників. Ця громадянська активність може здійснюватися у різних формах — від участі у виборах і референдумах, членства у загальнонаціональних політичних партіях та громадських об’єднаннях до діяльності у різноманітних місцевих громадських структурах — житлових товариствах, батьківських комітетах, клубах за інтересами тощо.

Таким чином, рівень громадянської активності визначає і силу реального впливу політичних партій на процеси, що перебігають у суспільно-політичному середовищі. Громадянська активність фактично детермінує вираження, реалізацію партійної позиції громадянина.

Не можна сказати, що рівень громадянської активності населення України на даному етапі є задовільним. Навпаки — з кожними черговими і позачерговими виборами в органи влади він дедалі зменшується. В. Барков, Т. Розова, О. Піщуліна виокремлюють три групи основних причин, які зумовлюють низький рівень громадянської активності в сучасній Україні:

а) соціально-психологічні стереотипи, притаманні значній частині населення, зокрема патерналістські орієнтації, пасивність і безпорадність у нових суспільних умовах, рудименти «зрівнялівки» на тлі наростання агресивно-споживацьких настроїв;

б) втрата громадянами довіри до влади та можливості впливу на неї і як наслідок — недовіра до самої держави, обрання ними індивідуальних шляхів виживання, а отже, байдужість до громадських справ;

в) недосконалість інститутів, які є каналами для виявлення громадянської активності населення — політичних партій, профспілок та громадських організацій, практична відсутність в Україні доступних для більшості населення незалежних ЗМІ [3].

Унаслідок всього цього більшість населення не вважає виявом громадської активності навіть і участь у виборах — практично єдину загальнодоступну і загальнообов’язкову його форму. Цьому сприяли і зростання зневіри в легітимності виборчого процесу в Україні, і втома від частих перевиборів та від не завжди гідної конструктивної поведінки обранців, яку часто демонструють засоби масової інформації.

Проте необхідно погодитись із Г. Алтинбековою, яка зазначає, що не можна політичну активність зводити тільки до участі у виборах і державному управлінні. Це поняття є значно ширшим і визначається як залучення членів суспільства до наявних політичних відносин і до структури влади [4]. Авторка стверджує, що об’єктивні характеристики політичної діяльності і суб’єктивне сприйняття політики людиною, її розуміння власної ролі у ній є підставою для виокремлення таких типів участі:

1) реакція (позитивна чи негативна) на імпульси, які надходять від політичної системи, від її інститутів чи їх представників, яка не пов’язана з необхідністю високої активності людини; епізодична участь у політиці;

2) діяльність, яка пов’язана із делегуванням повноважень: участь у виборах (місцевого чи державного рівнів), референдумах тощо;

3) участь у діяльності політичних і неполітичних громадських організацій: партій, груп тиску, профспілок, молодіжних політичних об’єднань тощо;

4) виконання політичних функцій у межах державних інститутів;

5) професійна, керівна політико-ідеологічна діяльність;

6) участь у позаінституціональних політичних рухах і акціях, які спрямовані на докорінну перебудову наявної політичної системи [4].

Тож спробуємо сформувати власну класифікацію форм вираження партійної позиції громадянина. Участь у виборах будемо вважати першою із форм у цій класифікації.

Іншою вагомою формою вираження партійної позиції громадянина є участь у громадських слуханнях, яка уможливлює вплив представників інших (недержавних) політичних сил на прийняття державноуправлінських рішень.

У статті 13 Закону «Про місцеве самоврядування» визначено, що громадські слухання є правом територіальної громади «зустрічатися з депутатами відповідної ради та посадовими особами місцевого самоврядування, під час яких члени територіальної громади можуть заслуховувати їх, порушувати питання і вносити пропозиції щодо питань місцевого значення»; це фактично механізм прямого спілкування громадськості з представниками органів місцевого самоврядування та можливість громадян висловити свою думку щодо питань місцевого значення [5]. Але крім членів територіальної громади, учасниками громадських слухань можуть виступати представники різноманітних партійних і громадських об’єднань, представники компаній, підприємств, спеціалісти національних та галузевих науководослідних установ і організацій; а також і представники органів державної влади.

Як демонструє досвід більш зрілих демократій, громадські слухання постають необхідною складовою соціального діалогу влади та громадськості — вони покликані сприяти налагодженню механізмів взаємодії держави і громадянського суспільства, визначенню пріоритетів та перспектив цієї взаємодії для взаємної користі. Адже втілення на практиці процедури вироблення рішень «знизу вгору» є однією із визначальних характеристик демократичної політичної системи. Громадські слухання є максимально ефективними, коли висловлюються точки зору всіх зацікавлених осіб, і коли обговорення відбувається у ситуації взаємної довіри [6; 7].

Третьою формою вираження партійної позиції громадян є участь у проведенні експертної оцінки з важливих для суспільства питань і за необхідності надання консультативної експертної інформації щодо цих питань органам державної влади.

Як зазначають автори «Політологічного енциклопедичного словника» (2004), що в умовах сучасної демократичної держави підготовка політичного рішення тільки самим суб’єктом влади практично неможлива, оскільки головною вимогою до рішення є його максимальна адекватність суспільно-політичній дійсності [8, 576–577]. Ця адекватність забезпечується не тільки компетентністю та інформованістю суб’єктів влади, знанням громадської думки, але і ступенем участі представників найрізноманітніших політичних сил. В інтересах держави є створення умов для ефективної діяльності дорадчо-консультативних органів при органах влади різних рівнів. Так, можна запропонувати формалізувати взаємодію між дорадчими органами і державними органами, створити правові норми, які б регулювали їх відносини. Можна також визначити коло рішень органів державної влади, які мають проходити обов’язкову громадську експертизу ще до їх ухвалення.

Особливою формою участі громадянина в такій експертизі може бути вираження його позиції під час роботи в неурядових аналітичних («мозкових») центрах (англ. think tanks) — так називаються недержавні науково-дослідницькі організації, які,  як правило, зосереджують свої зусилля в галузі гуманітарних наук — політики, економіки, соціології, права тощо. Такі «аналітичні центри» реалізують оригінальні дослідження й освітні програми, спрямовані на навчання та здійснення впливу на політиків і осіб, які формують громадську думку з широкого кола економічних, соціальних, політичних, екологічних питань та проблем безпеки.

Вплив аналітичних центрів на становлення громадянського суспільства здійснюється через такі можливості:

– популяризація напрацьованої експертної інформації через власний друкований орган і видання книжок;

– контактування з іншими подібними структурами у формі публічних заходів («круглих столів», конференцій тощо);

– представник центру, як правило, входить у якийсь дорадчий орган при держструктурі.

Крім того, різноманітні дорадчі та експертні об’єднання можуть виступати інструментом громадського контролю — і це ми вважаємо четвертою формою вираження позиції громадянина. Громадський контроль — один із видів соціального контролю, який здійснюється об’єднаннями громадян та самими громадянами. Він є важливою формою реалізації демократії і способом залучення населення до управління суспільством та державою. Суб’єктами громадського контролю є громадські об’єднання і політичні партії, професійні спілки, молодіжні та інші громадські організації, органи самоорганізації населення, трудові колективи, збори громадян за місцем проживання, а також окремі громадяни [9, 149–150].

Якщо ж узагальнити, то всі названі форми вираження політичної позиції громадянина зводяться до однієї комплексної функції — через ці форми громадянин долучається до формування громадської думки, а за посередництвом цього різноманітні політичні сили (партії, їх об’єднання, блоки) чинять реальний вплив на розвиток громадянського суспільства в країні.

Як указує М. Дзюба, громадська думка — це колективне судження людей, у якому ставлення до подій і явищ виявляється у формі схвалення, осуду або вимоги. Вона формується в процесі руху інформації в суспільстві, відображає людське буття, суспільну практику людей і виступає як регулятор діяльності. Створюється громадська думка під впливом буденної свідомості, емпіричних знань, а також науки, мистецтва, політики, джерел масової комунікації. Зрозуміло, що громадська думка є важливим засобом вираження ідей і помислів окремих громадян та їхніх об’єднань, а тому реальним інструментом формування громадянського суспільства [10].

Крім виділених форм вираження партійної позиції людини (або групи), важливо підкреслити, що вплив політичних сил на суспільно-політичне становище в країні детермінується характеристиками громадянської активності, яку виявляють мешканці. Адже, на нашу думку, необхідно розрізняти масову, стихійну і свідому, ініціативну громадянську активність. Перша визначається не стільки потребою виразити свої інтереси і бажанням позитивно вплинути на майбутнє Батьківщини, скільки пасивним дотриманням установлених норм та правил громадянського співжиття: треба піти на вибори і проголосувати — людина так і робить (часто при цьому визначаючись із самою кандидатурою обранця вже в кабінці для голосування). На жаль, більшість сучасних виявів громадянської активності українців носить саме такий характер. Натомість тільки свідоме, ініціативне вираження громадянської активності, що супроводжується прийняттям на себе одноосібної відповідальності за свої дії, може призводити до якісно відчутних процесів у розвитку громадянського суспільства, а може й державної підсистеми.

Вплив різноманітних політичних течій на становлення громадянського суспільства опосередковується виконанням ними їх головної функції — адже політичні партії, рухи, коаліції мають виступати провідниками певної політичної ідеології. Відповідно до цієї своєї функції, вони повинні інформувати населення про свою програму чи соціально-політичні можливості. Цією інформацією та активними діями вони мають стимулювати вільну електоральну поведінку, раціональний вибір, мобілізувати своїх прихильників у бажаному напрямку задля досягнення певних політико-ідеологічних цілей, задоволення партійних інтересів. За допомогою цього громадянин, який має більш-менш стійке раціональне уявлення про те, яким він хоче бачити майбутній устрій суспільства, співвідносить свої цінності та інтереси із проголошеними в програмі партії цілями і робить вибір на користь тієї політичної сили, цілі якої релевантні його власним соціально-політичним пріоритетам.

Існує точка зору, що вплив партійної позиції на електоральний вибір українських громадян (а отже, і на становлення громадянського суспільства) незначний, оскільки лише 35 % їх вважає, що в українському політикумі є рухи, коаліції, партії, близькі їм за програмовими цілями та ідеологічними поглядами (згідно з опитуванням, проведеним 11–23 грудня 2003 року соціологічною службою Національного інституту стратегічних досліджень) [11]. Проте західні та російські психологи в цьому питанні не такі одностайні. Перші вважають: для того, щоби спрогнозувати результати голосування, слід виявити партійну самоідентифікацію виборця та встановити її інтенсивність. Російські ж дослідники жорстко критикують ідею використання концепції партійної ідентифікації стосовно дослідження поведінки виборця на теренах пострадянських країн, оскільки тут, через відомі обставини, не могло скластися «електоральних традицій» [12, 193], не могла розвиватися політична й електоральна культура.

Українська дослідниця даної проблематики Г. Циганенко [13], в цілому позитивно оцінюючи вищенаведені аргументи, вважає справедливим і інше твердження, згідно з яким «особливістю самоідентифікаційних стратегій» сучасних українців (а й росіян), є ідентифікація не з певною політико-ідеологічною течією, «а з ціннісними і світоглядними орієнтаціями особи», яка репрезентує цю течію [12, 194]. На нашу думку, варто погодитись із цим поглядом, що партійна позиція сучасного українського громадянина і вектор його політичної активності зорієнтований переважно на актора електорального змагання — тобто лідера, який «уособлює» ту чи іншу політичну силу. Хоча при цьому більшість респондентів усе ж проголошують залежність своєї партійної позиції та електоральної поведінки передовсім від ідеологічних уподобань, від інтересів і цінностей, проголошуваних конкретною політичною партією.

Разом із тим, сила впливу політичної партії на розвиток громадянського суспільства визначається не формальною кількістю її членів. Адже можливі різні варіації, пов’язані із ступенем реального ототожнення громадянина з ідеологією партії:

– громадянин А реально підтримує ідеологію партії, відчуває її як власні переконання і формально входить до ланок цієї партії;

– громадянин Б лише формально є членом політичної партії, але не поділяє проголошуваних нею цінностей і керується здебільшого ситуативною економічною користю або соціальними перевагами, які наразі дає йому це членство;

– громадянин В повністю підтримує партійну ідеологію, але формально не входить до ланок політичної партії, не маючи таким чином повноважень реально впливати на реальні процеси становлення громадянського суспільства.

З іншого боку, партійна позиція людини може бути непостійною, ситуативною. Ситуативна партійна позиція пов’язана з тимчасовим ототожненням. громадянина з певною політичною силою — у контексті тільки актуальних політичних умов. Така позиція дуже помітно реагує на маніпулятивні впливи професійних політичних акторів, на активні пропагандистські дії, що особливо посилюються перед виборами. Разом із тим, вона не створює фундаменту для постійного впливу політичної партії на процеси розвитку громадянського суспільства.

Натомість постійна політична позиція людини скоріше пов’язана з набутим нею політичним досвідом, із певними усталеними переконаннями і пріоритетами. Вона не так швидко змінюється, як ситуативна, забезпечує внесок у реальний вплив політичної сили на перебіг суспільно-політичних процесів: зокрема, створює підґрунтя для супротиву маніпулятивним впливам державної влади, засобів масової інформації тощо.