Політичний паблік рилейшен ті інтернет в системі мультимедіа - комунікацій

Альона Кревошеєва, аспірантка кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

УДК 323.232: 004.738.5

У даній статті аналізується розвиток та сутність політичного паблік рилейшнз, починаючи з XIX століття і до наших часів. Крім того, висвітлюються можливості використання Інтернет-ресурсів у сучасному політичному житті.

Ключові слова: політичний паблік рилейшнз, Інтернет – ресурси, віртуалізація політики, мультимедіа – комунікації, «електронна демократія», політичне життя.

В данной статье анализируется развитие и суть политического паблик рилейшнз, начиная с XIX века и до нашого времени. Кроме этого, освещаются возможности использования Интернет-ресурсов в современной политической жизни.

Ключевые слова: политический паблик рилейшнз, Интернет-ресурсы, виртуализация политики, мультимедиа-коммуникации, «электронная демократия», политическая жизнь.

This article analyzed the development and essence of political public relations since the XIX century until our time. In addition, lighted the possibility of using Internet resources in modern political life.           

Key words: political public relations, Internet resources, virtualization of politics, multimedia- communications, «electronic democracy», political life.

Політичний паблік рилейшнз (далі — ПР) у мультимедіа є невід’ємною частиною комунікативного процесу, який здійснюється для адресного впливу на чітко виділені групи населення та електоральні групи, або спонукання їх членів до  евних дій, політичного вибору і до участі в політичних подіях.

Політичний ПР є концентрованим комунікативним вираженням політичної платформи окремих політичних сил, що сприяє впровадженню у масову свідомість чіткого уявлення про їх характер та формуванню бажаних психологічних настановлень стосовно політичного вибору. Таке формування і впровадження відбувається на основі раціональних та емоційних засобів впливу на аудиторію, спрямованих на усвідомлювані і неусвідомлювані реакції індивідів [9].

ПР — молода сфера діяльності в Україні.

Вивчення політичного ПР потребує, крім зусиль політологів, також участі й інших фахівців — соціологів, журналістів, філософів, психологів, істориків, правознавців.

Політична ж реклама в Інтернеті поки що являє собою дослідне явище. І це при тому, що для багатьох політичних партій, рухів, фондів та окремих політичних діячів Всесвітня мережа стала знахідкою, яка допомагає донести свої позиції та інформацію до користувачів.

Мета статті — проаналізувати розвиток політичного паблік рилейшнз та використання Інтернет-ресурсів у сучасному політичному житті.

ПР виник у США наприкінці XIX ст. Походження цього терміна пов’язане з автором американської Декларації незалежності Томасом Джефферсеном, який уперше використав це словосполучення 1807 року в чернетці свого президентського звернення до Конгресу. Дослідник А. Раухер вважає, що поява ПР як діяльності була зумовлена потребами великого бізнесу, який у той період опинився під нищівною критикою громадськості за ігнорування потреб суспільства і експлуатацію найманих робітників. Виникнення ПР також було зумовлене конкретними історичними умовами, що склалися у другій половині XIX ст., у тому числі загостренням суспільно-економічних проблем, які потрібно було розв’язувати, зокрема:

1) критика громадськістю великого капіталу;

2) необхідність розв’язання конфліктів між працедавцями та найманими робітниками;

3) необхідність застосування нових прийомів для просування товарів на ринок;

4) Перша світова війна, в якій уряди потребували популяризації своїх рішень та дій;

5) технічні інновації і нові товари та послуги, про які потрібно було інформувати споживачів [10].

У 1975 році один з американських фондів, «Foundation for Public Relations Research and Educations», спробував узагальнити та проаналізувати всі підходи до визначення поняття «ПР». Налічили загалом близько 500 таких визначень. Якщо взяти до уваги інтенсивність розвитку цього наукового напрямку в останні десятиріччя, то можна уявити, наскільки зараз розширилася та збільшилася кількість цих трактувань. В Україні ж наукова школа ПР з’явилася тільки в роки незалежності на початку 90-х років.

Сутність ПР досліджується в працях таких авторів, як: В. Бебик, Н. Зяблюк, С. Матвєєв, Д. Ольшанський, Є. Пашенцев, Ю. Петрунін, Г. Почепцов, А. Чумаков, М. Шишкіна та ін.

Поняття ПР не має прямого перекладу на українську мову, тому що цей термін вже давно увібрав в себе зміст усіх відтінків роботи з громадськістю, формування суспільної думки, прихованої та непрямої реклами, проведення передвиборних та рекламних кампаній, іміджмейкінгу, роботи зі ЗМІ, політикою, інформаційнійним стилем і образом тощо.

Один із засновників науки ПР Едвард Бернейз визначав цей термін таким чином: «Це зусилля, спрямовані на те, щоб переконати суспільство змінити свої підходи чи свої дії, а також забезпечити гармонізацію діяльності організації відповідно з інтересами суспільства і навпаки».

Відомий британський спеціаліст ПР Сем Блек вважає, що «це мистецтво і наука досягнення гармонії за допомогою взаємопорозуміння, яке засновується на правді та повній інформованості».

Представники британського інституту «IPR» трактують це поняття як «заплановане продовження зусиль, скероване на створення та підтвердження доброзичливих відносин і взаємопорозуміння між організацією та громадськістю».

У словнику Уебстера дається визначення ПР як «сприяння становленню взаємопорозуміння і доброзичливості між особою, організацією та іншими людьми, групами людей і суспільством у цілому за допомогою розповсюдження роз’яснювального матеріалу, розвитку обміну інформацією та оцінювання громадської реакції на неї».

На думку представника французької школи Філіпа Буарі, ПР — це «моделі пошуку суспільного консенсусу» та «використання соціального менеджменту як комунікаційного діалогу», в якому, на думку іншого французького фахівця Люсьєна Мотра, «досягається сприйняття громадськістю «викладених» та «посланих інформаційних потоків».

Ще один всесвітньо відомий науковець Луї Селерон, підкреслюючи особливості сутності ПР, зазначає, що це «величезна перевага, незмінне благо інформації, яке може широко розповсюджуватися та використовуватися керівниками для здійснення реформування своєї організації».

Представники російської школи ПР трактують це поняття як «систему інформаційно-аналітичних та процедурно-технологічних дій, скерованих на гармонізацію взаємовідносин усередині даного проекту, а також між його учасниками та зовнішнім оточенням з метою успішної реалізації даного проекту».

Таке визначення А. Чумаков доповнює більш узагальненим трактуванням ПР: «це спеціалізована, професійно організована діяльність управління, але управління особливого роду. Це адресне управління станом громадської свідомості у відповідній сфері корпоративних відносин, здійснюваних не насильницькими (не адміністративно-командними) засобами».

У 1978 році в Мехіко на першій Всесвітній асамблеї ПР було запропоноване таке практичне трактування поняття «паблік рилейшнз»: ПР — це «мистецтво і соціальна наука, що дозволяє аналізувати тенденції, передбачати їх наслідки, консультувати керівництво організацій і перетворювати в життя запропоновані раніше програми дій, які служать інтересам як організацій, так і громадськості» [4, 16–17].

Як зазначає С. О. Матвєєв, «ПР — процес налагодження та розвитку двосторонніх зв’язків між суб’єктом суспільства та його цільовими аудиторіями. Під двосторонніми зв’язками маються наявність зворотного зв’язку, а також можливість впливу як суб’єкта на цільові аудиторії, так і цільових аудиторій на суб’єкта [5, 193].

Підсумовуючи названі трактування, можна зробити певний перелік невід’ємних складових, які розкривають поняття «ПР». На наш погляд, це:

1) особлива функція управління, яка сприяє становленню організації (проекту) і підтримці її з боку громадськості, спілкуванню та взаємопорозумінню із зовнішнім оточенням;

2) особлива форма діалогу, що сприяє взаємовідносинам організації з громадськістю;

3) механізм вирішення різних завдань та проблем через співпрацю і взаємопорозуміння, насамперед із зовнішнім оточенням;

4) можливість керівництва організацій бути інформованим про стан суспільної свідомості щодо результатів їхньої діяльності;

5) можливість відповідних структур управління своєчасно реагувати на стан справ залежно від громадської думки;

6) можливість обирати дієві інструменти та знаряддя для підвищення ефективності управлінської діяльності з урахуванням громадського пошуку і громадських очікувань;

7) можливість попередження загрозливих ситуацій та своєчасне знаходження можливостей для ліквідації таких загроз, а також їх негативних наслідків;

8) використання етичних засобів спілкування, які сприяють взаємопорозумінню і громадській толерантності [4, 17].

Отже, аналіз різних наукових позицій дозволив зробити висновок про те, що політичний ПР — це різновид маркетингової інформаційної діяльності, спрямованої на створення позитивного іміджу та відповідних комунікацій актора, який реалізує відповідну мету, а також на підтримку стійкої довготривалої атмосфери, яка зберігає довірливі відносини партнерів та контрагентів до його активності в політичній сфері [6, 141].

На наш погляд, саме це трактування поняття політичного ПР відбиває конкретність завдань, які він вирішує, у контексті відносин актора, з одного боку, і суспільства — з іншого.

Розглянувши поняття ПР, перейдемо до поняття мультимедіа-комунікацій.

Мультимедіа — це одночасне використання різних форм подання інформації та її обробки в єдиному об’єкті-контейнері. Наприклад, в одному об’єкті контейнера (англ. сontainer) може міститися текстова, аудіальна, графічна та відеоінформація, а також, можливо, спосіб інтерактивної взаємодії з нею. Термін «мультимедіа», також найчастіше, використовується для позначення носіїв інформації, що дозволяють зберігати значні обсяги даних і забезпечувати досить швидкий доступ до них. У такому випадку термін «мультимедіа» означає, що комп’ютер може використовувати такі носії і представляти інформацію користувачеві в додаткових форматах, наприклад, аудіо, відео та ін., на прикладі традиційних способів надання інформації, таких, як текст [8].

А. Борзенко дає таке визначення мультимедіа — «це слово, а точніше поняття, яке все частіше згадується при розмовах про комп’ютери, про комп’ютерні периферії, при обговореннях тих чи інших програмних продуктів і навіть при розмовах про такі речі, як, скажімо, телебачення або кінематограф. Отже, мультимедіа — це технологія, що дозволяє об’єднати дані, звук, анімацію і графічні зображення. Мультимедіа — складне слово, яке складається з двох простих: мульти — багато і медіа — носій» [2, 35].

На думку В. Бебика, мультимедіа — організаційна структура, що контролює кілька засобів масової комунікації (телерадіоорганізацію, газету, журнал, відеостудію тощо); використовує текстове, звукове, графічне, мультиплікаційне та відеовідтворення інформації [1].

Комунікація (від лат. communicatio — єдність, передача, з’єднання, повідомлення) — це процес обміну інформацією (фактами, ідеями, поглядами, емоціями тощо) між двома або більше особами.

Виходячи з цього, мультимедіа-комунікації — обмін, передача інформації за допомогою інформаційних технологій, які містять у собі сукупність прийомів, методів, способів продукування, обробки, зберігання і передавання текстової, звукової, графічної, мультиплікаційної та відеовідтвореної інформації.

Розкривши поняття мультимедіа-комунікацій, перейдемо до використання Інтернет-ресурсів у сьогоднішньому політичному житті.

Серед сучасних учених, що досліджували ПР у новітніх інформаційних технологіях, такі зарубіжні та вітчизняні науковці: В. Бебик, П. Гуревич, Л. Кочубей, В. Ла Рош, Б. Потятиник, І. Слісаренко та ін.

Віртуалізація політики стає результатом її медіатизації, під якою політологи розуміють перенесення політичного процесу, політичних суб’єктів (держав, партій, політичних лідерів) зі світу реального в ще значно реальніший — світ мультимедіа. А поява Інтернету як якісно нового комунікаційного середовища і розширення доступу до нього може мати наслідки для еволюції політичної системи інформаційного суспільства, тотожні за своєю значимістю з наслідками розширення виборчого права в епоху індустріалізації.

«Електронна демократія» (або ще: «політичний Інтернет», «віртуальна демократія») — термін, який набув досить широкого вжитку останнім часом і в Україні. Під цим поняттям будемо розуміти певну систему, в якій комп’ютери, об’єднані в телекомунікаційні мережі, використовуються для того, щоб сприяти виконанню основних функцій демократичного процесу: вільний доступ до суспільно значущої інформації, свобода слова, участь в управлінні справами суспільства.

Аналіз ролі Інтернету як одного з гарантій демократії є дуже перспективним напрямом у політології. І дійсно, сьогодні Інтернет може забезпечити спілкування громадян з урядом «без посередників». Інтернет, надаючи широкі можливості для обміну інформацією, з одного боку, посилить вплив простих громадян на політику, а з іншого — послабить вплив тих, кому нині належать ЗМІ.

До переваг Інтернету можна віднести й те, що в результаті взаємодії між людьми утворюються міцні зв’язки і таким чином громадськість позбавляється від обмежень, які пов’язані з географічним місцем розташування, а натомість розширює те, що нині зветься локальною спільнотою.

Простір Інтернет — багатовимірний, важливою властивістю якого є миттєвий доступ до будь-якого місця у віртуальному світі, на відміну від простору реального світу, де для цього необхідні значні витрати зусиль і часу.

Ідея регулювання Інтернет-простору є актуальною для пострадянського суспільства, де питання про правові основи Інтернету регулярно обговорюються. Зокрема: правові проблеми в Інтернеті; конфіденційність інформації та спілкування, права особистості; інформаційні війни, проблеми компромату і наклепу в Інтернеті; авторське право в Інтернеті; офіційна влада та Інтернет. Останнім часом середовище Інтернету підлягає контролю. Дані останніх Інтернет-видань свідчать про значний інтерес користувачів до політики та проблем устрою держави, все частіше лунають висловлювання про трансформацію політичного Інтернету, його більш справедливої організації у порівнянні з реальним світом. Нові інформаційні технології необхідно розглядати як специфічний вид символічної реальності, яка створюється на основі взаємодії комп’ютерної техніки та соціуму. Однак, до Інтернет-дискурсу не можна підходити з тими ж мірками та шаблонами, якими ми звикли описувати мову як систему знаків [3, 260].

Соціальна спільність Інтернету є формою суспільного та політичного життя людей, яка має глобальний, наднаціональний характер. Разом з тим, локальні спільноти національно специфічні, що відображає культуру, політичну структуру країни. Тому одним із важливих аспектів проблеми є врахування соціально-політичних та культурно-історичних умов розвитку пострадянської держави, аналіз залежності між об’єктивними факторами політики країни із доступу своїх громадян до інформації, яка розміщується у Мережі, та соціально-психологічними особливостями поведінки громадян [3, 261].

Інтернет має ряд переваг перед традиційними ЗМІ: легкість і практична миттєвість опублікування будь-якої інформації; відсутність просторово-часових обмежень; можливість тематичного пошуку; оперативність проведення моніторингових досліджень тощо. Роль Інтернету не перекреслила традиційного впливу телебачення. Інтернет став не лише одним із головних джерел незалежної інформації й аналітики, а й оперативним засобом обміну ідеями та новинами. З Інтернету регіональні друковані видання беруть нефільтровану владою інформацію. Численні Інтернет-сайти стали місцями безпосереднього спілкування українських громадян усіх суспільних рангів. Інтернет став одним із чільних способів самоорганізації українського громадянського суспільства.

Сьогодні досить часто лунають висловлювання про кризу системи демократичних виборів, про політичну апатію населення. Рішення цієї проблеми нині можна певним чином розглядати також у застосуванні новітніх технологій, зокрема електронного мережевого голосування (e-vote), що прискорить процес голосування та надасть більш точні результати голосування.

Однак противники голосування через Інтернет заперечують, вбачаючи в цьому «дискримінацію» тих, хто позбавлений доступу до електронних комунікацій. Крім того, існує небезпека розкриття секретних кодів хакерами і навіть загроза прямого підкупу виборців.

Світова практика свідчить про те, що жодна виборча кампанія не проходить без застосування «брудних» технологій, зокрема маніпуляційних та сфальсифікованих результатів виборів. Тим актуальнішою стає проблема дослідження та розвитку таких виборчих технологій, які відповідають не лише правовим нормам, але і моральним, і етичним, та сприяють удосконаленню виборчого процесу в цілому. Під час виборчих кампаній спостерігається створення фальшивих Інтернет-сайтів із розміщенням на них фальсифікованої інформації. Тому важливим є запобігання Інтернет-провокаціям на законодавчому рівні та водночас використання Інтернет-ресурсу у виборчих перегонах як найбільш впливової та транспарентної інформаційно-комунікативної виборчої технології.

На нашу думку, перспективи Інтернету не тільки в тому, щоб зробити політичний зв’язок і потоки інформації ефективнішими і прозорішими, але також у тому, щоб використовувати кожну зручну нагоду для участі громадян у політичних процесах. Ключове ж питання під час оцінки ролі інформаційних технологій для демократії полягає в тому, наскільки уряди і громадянські суспільства навчаться використовувати можливості, які надаються їм новими каналами комунікації, щоб просувати та посилювати базові представницькі інститути, які об’єднують громадян у державу. Водночас, Інтернет міг би: надати зручніші засоби для взаємодії у виборчих кампаніях партіям меншості, ніж традиційні масові засоби інформації; забезпечувати ширший і одночасний доступ до офіційних документів та поточних законодавчих ініціатив і пропозицій.

Існують також проблеми, пов’язані з ризиками електронної демократії. Зокрема, небезпека маніпулювання голосування та виборів через недостатній захист даних, небезпека поділу суспільства на тих, хто володіє інформацією, і тих, хто нею не володіє (цифровий розподіл), і, внаслідок цього, обмеження принципу демократії вибору.

Найбільш реальні перспективи в Україні має процес використання Інтернет-технологій для подальшого розширення можливостей існуючої системи представницької демократії і розвитку процесів «електронної демократизації». Її основний сенс полягає у використанні Інтернету для таких цілей: розширення доступу виборців та ЗМІ до законотворчої діяльності; зменшення витрат при формуванні асоціацій та об’єднань виборців; зростання ефективності зворотних зв’язків між виборцями і їхніми представниками у законодавчих органах влади.

Однак, необхідно пам’ятати, що у нашій державі рівень доступу громадян до сучасних технологій надто низький: Інтернет-аудиторія України сягає 4,7 мільйону людей, тобто 10% населення. Якщо хоча б половина з них досягли повноліття (а таких даних по Україні поки що немає), то це цілком відчутні 6–7% виборців. За умов, коли інформатизація бурхливо розгортається «на горі», не проникаючи в суспільство, громадян позбавляють можливості стежити за діяльністю держструктур, контролювати їх, тобто не тільки не робить державу прозорішою, але й може посилити її монополію на інформацію. Ймовірно, що електронізація «згори» дасть правлячій еліті додаткові можливості для маніпуляції суспільством та окремою людиною. Технологія може змінити методи регулювання, але не змінює її суті. Інформаційна відвертість не стане прямим наслідком надання цифрової форми відносинам громадян та державних інститутів і навряд чи призведе до лібералізації суспільних відносин. Україні необхідно вивчити досвід країн, в яких такі методики вже широко використовуються. Дуже важливим є те, щоб доступ до Інтернету отримало понад 80% населення [3].

Отже, новітні інформаційні технології (саме Інтернет) зробили ширшими арсенал засобів політичного ПР. У Всесвітній мережі з’являється дедалі більша кількість сайтів політиків, на яких вони пояснюють свої політичні позиції з актуальних для українського народу питань. Поширення здобули Інтернет-конференції, які мають більший ефект масовості, якщо порівнювати їх із телебаченням або радіо, які дуже обмежені регіоном віщання та часом. Інтерактивні та оперативні можливості Інтернету дають змогу підсумувати, що для багатьох політичних діячів Інтернет-сайти можуть стати одними з найактивніших засобів комунікації при роботі з виборцями, журналістами. Така взаємодія політичних діячів із електоратом стає найбільш актуальною під час виборчої кампанії. Інтернет є більш демократичним середовищем порівняно з телебаченням, радіо та пресою для висловлювання різних позицій.

Кожна поважаюча себе партія має власну вебсторінку. На сайтах партій можна знайти різну інформацію: від статуту і програми партії до банківських рахунків для благодійних внесків у парткасу. Відомі українські політики також мають персональні сайти, які виступають своєрідним майданчиком для існуючих та потенційних прихильників того чи іншого лідера.

Функція партійних сайтів загалом повинна бути ідеологічною, тобто формулювати основні напрямки діяльності партії. Персональні ж сторінки політиків несуть суто іміджеве навантаження.

Політики також заводять власний блог: будьто на спеціалізованому ресурсі чи, наприклад, на сайтах популярних видань.

Блоги мають ряд переваг: можливість легко публікувати інформацію, відсутність будь-яких просторово-часових обмежень для виходу на реципієнта інформації. Головна їх функція — оперативно донести до користувача позицію політика з певного питання. Зрештою, це ще один спосіб злити на когось компромат. Адже відомі випадки, коли матеріали в блогах ставали приводом для судових позовів.

               В контакті Twitter, Facebook уже давно використовуються як елемент корпоративного бренда у світі політики. Окремі українські діячі недооцінюють ролі цих ресурсів у формуванні громадської думки загалом та власного іміджу зокрема. Насправді, соціальні мережі сьогодні виконують потужну інформаційну і мобілізаційну функції.