Українська політика та інтернет (інструментальна функція)

Анна Данько – Сліпцова, аспірантка кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

УДК 004.738.5: 324

Розглянуто політичні комунікації партій, представлених у парламенті, за допомогою Інтернет-ресурсів досліджено особисту активність провідних політиків України в соціальних мережах та проаналізовано зацікавленість політиків у залученні Інтернет-аудиторії до політичного дискурсу.

Ключові слова: політичні комунікації, офіційні Інтернет-сторінки політичних партій, соціальні мережі.
 

Рассмотрены политические коммуникации партий, представленных в парламенте, с помощью Интернет-ресурсов исследовано личную активность ведущих политиков Украины в социальных сетях и проанализировано заинтересованность политиков в привлечении Интернет–аудитории к политическому дискурсу.

Ключевые слова: политические коммуникации, официальные Интернет-страницы политических партий, социальные сети.     

Considered political communications of the parties represented in parliament, with the help of Internet resources, investigated the personal activity of leading Ukrainian politicians on social networks and analyze the interest of politicians to attract Internet users to the political discourse.

Key words: political communication, the official web page of political parties, social networks.
 

ЗМІ ніколи не були відсторонені від влади. За будь-яких часів, у будь-яку історичну епоху вони якщо не обслуговували керуючі органи, то, принаймні, були дотичні до них. Історично ЗМІ проникали на політичний ринок як органи партійної преси, а разом з тим і як масові видання, постійно розширювали свою читацьку аудиторію. У міру розвитку цього процесу ЗМІ не тільки налагоджували зв’язки з населенням, завойовували відповідний громадський авторитет, а й привчали рядового громадянина відчувати себе учасником загальносоціальних процесів, усвідомлювати свою приналежність до держави і світу політики. Відсутність політичного нейтралітету, систематичне та безпосереднє спілкування ЗМІ з рядовими громадянами зробило їх таким же первинним інститутом політичної соціалізації, якими є сім’я, церква, система освіти. Оглядачі популярних видань, телекоментатори, провідні репортери і фахівці з реклами перетворилися у виразників громадської думки, увійшовши тим самим у коло інтелектуальної політичної еліти. Політичні журналісти взяли на себе значною мірою і функції творців політичних міфів та ідей, що надихали громадян на політичну участь. На жаль, не завжди ці виразники громадської думки залишалися дійсно нейтральними або, принаймні, об’єктивними до того, що відбувається у політичній сфері країни. Саме через їхню упередженість, сповідування ними певної політичної точки зору відбувалася і відбувається маніпуляція політичними поняттями, категоріями.

Та не лише для правлячої еліти ЗМІ стали найпершим помічником у налагодженні контактів із громадськістю. Поряд із зростанням значення ЗМІ для політично правлячого класу і офіційних інститутів влади вони стали також одним із найпривабливіших механізмів політичної участі і для пересічних громадян. По суті ЗМІ перетворилися на одного із найбільш ефективних у даний час посередників у відносинах населення із владою. Внаслідок певної відкритості, оперативності у формулюванні оцінок і позицій, завдяки своїм можливостям у відображенні інтересів та сподівань найрізноманітніших груп і прошарків населення ЗМІ стали чи не провідним інструментом у системі соціального представництва інтересів громадян. У цьому сенсі вони можуть істотно впливати на правила політичної гри і навіть модифікувати їх, формувати нові відносини між «верхами» і «низами».

Сьогодення диктує нові правила гри. Поруч із традиційними ЗМК (преса, радіо, телебачення), які сьогодні мають свою сталу аудиторію, своє місце у формуванні громадської думки займає й Інтернет. Крім того, для Інтернету не існує кордонів, що є досить важливим чинником в умовах глобалізації. Зокрема, Інтернет є необхідним для залучення електорату, який перебуває за кордоном. Для таких виборців сайти є одним із небагатьох джерел інформації про політичне життя країни [1, с. 220–221].

Не секрет, що в Україні сьогодні майже немає незалежних ЗМК (мається на увазі традиційних), усі вони належать певним впливовим особам, які так чи інакше причетні до політичних партій. Таким чином, нині в Україні склалася така ситуація, коли майже всі провідні телеканали, радіостанції та газети належать декільком  пливовим особам, лояльним до влади. Не дивно, що більшу частину мовлення чи шпальт цих ЗМК займає інформація про правлячу еліту. Саме за таких умов  позиційні політики і громадяни, які шукають альтернативну інформацію, все більшу увагу звертають на Інтернет та соціальні мережі. Розвиток інформаційних технологій в Україні поступово концентрується винятково на Інтернеті. Загальна кількість українських сайтів — 101 тис. 659 із 143 тис. 38% щоденних посилань російських веб-сайтів, 23,4% українських. Щодня проглядається 10 млн. сторінок українських сайтів [2]. Центр інформаційного простору непомітно, але впевнено зміщується у мережу Інтернет. І якщо раніше Інтернет-ресурси були доступними лише для жителів великих міст, то сьогодні за допомогою безпровідних технологій, користуватися Інтернетом може кожен, хто має сучасні мобільні телефони. Тим паче, що більшість із них вже налаштовані на роботу у найпоширеніших соціальних мережах, таких, як Твіттер (Twitter) [15] та Фейсбук (Facebook) [5].

Як же використовують можливості Інтернету українські політичні сили? Одразу скажу, що всі партії, представлені у парламенті, мають свої офіційні Інтернет-сторінки. Це свідчить, з одного боку, що вони віддають данину часові, йдуть за модою. З іншого боку, найчастіше, ці сайти містять суто офіційну, знебарвлену інформацію, що стосується лише діяльності певної політичної сили. Не всюди стрічка новин, яка є на кожній сторінці, оновлюється щодня. Та й новини у цій стрічці, знову ж таки суто внутріпартійні, таким чином, важко з кожного окремого сайта політичної партії скласти цілісну картинку про місце партії у сучасній політичній картині держави та про її внесок івагомість у прийнятті політичних рішень.

Партія регіонів.

Найбільша за чисельністю фракція у Верховній Раді має свій сайт www.partyofregions.org.ua/.

Сайт можна прочитати трьома мовами — українською, російською та англійською. Втішає, що в англійському варіанті перекладено все, а не лише заголовки. Сайт професійний, з чіткою структурою та простою навігацією. Новини на сайті оновлюються майже щодня, по 2–3 новини. Щоправда є й «білі плями», коли жодних новин за два-три дні немає і це стосується не лише вихідних.

На сайті розміщена інформація про діяльність, перш за все, керівників партії, інформація про основну діяльність Президента та Прем’єра, а також про діяльність інших членів партії регіонів. Щоправда, окрім офіційної інформації, навіть у розділі «Блог», де, за визначенням, мали би бути роздуми, дописи провідних осіб партії, немає живого спілкування.

Щодо розгалужень, тобто сайтів обласних організацій, то вони є переважно в тих областях, де на виборах Партія регіонів не лідирувала. Це переважно західні області. І це не поганий хід з боку партійних представників для залучення більшої кількості населення до своєї роботи і всебічного інформування. Тож, такі обласні сайти партії регіонів є у Вінницькій області (сайт: http://vinpr.org/), Житомирській області (http://www.ztregions.org.ua/), Закарпатській області (http://regions.net.ua/), Івано-Франківській області (http://www.regions.if.ua), Львівській області (www.regions.lviv.ua) та Києві (www.kiev-pr. kiev.ua). Більшість сайтів — однотипні, виконані у партійних біло-блакитних кольорах, містять інформацію про діяльність місцевих осередків, фотозвіти та новини щодо діяльності центрального осередку. Навігація проста, практична, професійна. У традиційних же для ПВ місцях голосування — на сході, центрі та півдні — Партія регіонів, на думку її очільників, додаткової реклами не потребує, тож і Інтернет-представництв осередків немає.

Блок Юлії Тимошенко — Батьківщина

Офіційний сайт партії за адресою http://byut.com.ua/.  Сайт з інформацією, що оновлюється та посиланнями на персональні сторінки лідерів партії — Ю. Тимошенко http://www.tymoshenko.ua/ та О. Турчинова http://turchynov.com/. Загалом, опозиційна партія користується Інтернет-ресурсами дуже доречно, оскільки намагається саме за їх допомогою поширити коло своїх прихильників (за рахунок Інтернет-користувачів), а також розповсюдити інформацію у той час, як не завжди має таку можливість за допомогою традиційних ЗМІ.

Наша Україна — Народна Самооборона

Офіційний сайт — http://www.razom.org.ua/. Це також суто офіційна інформація, у стрічці новин інформація оновлюється не щодня. Окрім того, деякі партії, які входять до блоку, мають також свої Інтернет-сторінки. Це: Народний рух України (www.nru.org.ua/), (до речі, на сайті активно ведуть блоки члени партії, а також партія має представництво у соцмережі), Українська Народна партія (http://www.unp.ua/), Партія УРП «Собор» (http://urpsobor.org.ua/) (тестова версія). Ці політичні сили на своїх Інтернет-сторінках мають посилання на свої сторінки у соціальних мережах.

Комуністична партія України

Офіційний сайт http://www.kpu.net.ua/.

Інформація оновлюється раз на два дні. Жодних посилань на соціальні мережі. Зате є посилання на газету «Комуніст». Має чітко пропагандистський характер і також, як і всі інші Інтернет-сторінки політичних партій, не має інформації про загальнополітичне життя країни.

Народна Партія України

Офіційний сайт http://narodna.org.ua/. Є й офіційний сайт голови партії В. Литвина http:// www.lytvyn-v.org.ua/. Загалом, сайт не відрізняється від інших.

Втім, політичні партії тільки почали використовувати власні сайти в режимі Інтернет-приймалень. «Наявна інформація має переважно рекламно-пропагандистський характер, сконцентрована не стільки на описі життя партії, скільки на фігурі лідера. Сайти ще тільки стають засобами інтерактивного зв’язку та налагодження зворотної комунікації з виборцями» [2].

Представництво політичних діячів у соціальних мережах

Українські політики протягом останніх кількох місяців доволі активно долучились до процесу освоєння соціальних мереж. Лише у Фейсбук їх уже близько 50. Набирає популярності й Твітер — тут вже близько двох десятків політиків та партій. Зокрема, потрібно зауважити, що саме з появою Ю. Тимошенко в соціальній мережі відбувся кардинальний прорив щодо спілкування політичної еліти за допомогою Інтернет-ресурсів. Щойно вона зареєструвала свою сторінку, як того ж дня отримала більше тисячі запитів про дружбу. Вона та члени її партії активно використовують соціальні мережі у поширенні інформації. Так, на сторінках Ю. Тимошенко у соціальних мережах йшла трансляція судових засідань, які мали шалену популярність серед користувачів.

Окрім Ю. Тимошенко, свої сторінки у соціальних мережах мають ще й такі депутати БЮТ-Б, як В. Турчинов, А. Шевченко та інші. Зауважу, що вони ведуть їх самостійно, що, звичайно, додає сторінкам популярності. Представники НУ-НС теж активно долучаються до соціальних мереж: О. Доній, В. Ар’єв, О. Білозір, А. Гриценко активно ведуть свої сторінки.

Лідери Партії регіонів також поступово долучаються до соціальних мереж, хоча й не так активно. Віктор Янукович має свій офіційний персональний сайт — www.president.gov.ua. Саме передруки з нього і є головним контентом на сторінках Гаранта у Фейсбук та Твітер, хоча радник Президента України Ганна Герман заявляла, що глава держави Віктор Янукович не має жодних представництв у соціальних мережах, зокрема й у Твітері [7].

Прем’єр-міністр України Микола Азаров має офіційний сайт http://azarov.pp.ua/. На відміну від офіційних представництв Партії регіонів, центрального сайта партії, сайт Миколи Азарова виконаний не в біло-блакитних кольорах, а в брудно-малиновому кольорі. Тут є лише два розділи — новини і біографія. Та й новини важко такими назвати, бо найновіші з них за квітень 2011 року.

Нещодавно з’явилася сторінка Прем’єра і у Фейсбуці. Заповнена фотографіями, обраними виданнями, зі зверненнями громадян та коментарями. Одразу після її створення була поширена інформація щодо того, що Микола Азаров сам веде свою сторінку, але потім з’ясувалося, що адміністраторами сторінки Азарова у Фейсбуці є двоє невідомих людей — тобто, всупереч поширеним заявам, він веде її не сам. Сторінка досить популярна.

Радник Президента України Ганна Герман має сторінки у Фейсбуці та Твітері, які веде самостійно. А нещодавно навіть було створено канал під назвою MrsHannaHerman, і наразі у ньому розміщено два відеоролики. [7].

Дивну стратегію обрали в партії «Сильна Україна». Вони створили по дві сторінки у Фейсбуці для партії та Сергія Тігіпка (українська та російська версії) — всього 4 сторінки. Таким чином партія розводить аудиторію за мовним принципом. При цьому контент у різних мовних версіях є ідентичним. Є й офіційний сайт партії http://silnaukraina.com/. Грамотно зроблений, він оновлюється декілька разів на день із посиланнями на представництва партії у різних соціальних мережах.

У голови Комуністичної партії Петра Симоненка теж є сторінка на Фейсбуці, але ця данина моді так і залишилася даниною. Сторінка абсолютно без динаміки. На стіні — жодних записів, окрім біографії П. Симоненка. Така ж ситуація і зі сторінкою В. Литвина. Загалом складається враження, що Комуністична Партія та Народна Партія не потребують нових членів і не намагаються їх залучити за допомогою Інтернету. І якщо щодо Комуністичної Партії це ще можна пояснити, оскільки середній вік прихильників цієї сили — 45 років, то щодо Народної Партії таке залишається загадкою.

Головний висновок, який ми зробили під час аналізу активностей політиків у соціальних мережах, — жодна політична сила досі не має стратегії, як працювати у цьому середовищі. І якщо всі політичні сили мають офіційні Інтернет-сторінки своїх партій, то поки що для багатьох це максимум. Важко сказати до чого вони можуть дійти у використанні сучасних технологій. Проблеми виникають уже на рівні розуміння технології. Частина політиків у Фейсбуці ведуть себе як пересічні користувачі і нічим особливим не вирізняються — обговорюють фото своїх друзів, діляться враженнями від новопридбаної речі, зрідка згадуючи свою політичну діяльність. Думаю, що частина друзів Володимира Ар‘єва та Олеся Донія навіть не

здогадуються, що ті є народними депутатвми.

Але й тут є різні методи поведінки. Наприклад, у О. Донія вже є 5000 друзів — це ліміт у Фейсбуці, більше мати не можна. Важко уявити людину, яка б могла мати реальних не те що 5000, а хоча б 500 друзів. Та зрозуміло, що багато людей намагаються познайомитись із депутатом і пропонують дружбу, а ті в свою чергу не відмовляють. Іншим шляхом пішов нардеп Андрій Шевченко. Хоча він і першим серед українських політиків зареєструвався у Фейсбуці, та кількість друзів у нього невелика — лише кілька сотень. Скоріш за все, це кілька сотень реальних друзів. Але у Твітері, де людям, щоб стати фоловером, не треба отримувати жодного підтвердження від автора, у Шевченка близько 1500 читачів, і він за цим показником займає 5-те місце серед українських політиків. Упершись у ліміт 5000 друзів, змінила свою стратегію ще одна із політичних першопрохідців — Леся Оробець. Паралельно з Фейсбук — екаунтом вона завела собі й Фейсбук Сторінку. Всі активності Лесі тепер зосереджені саме на Сторінці, а приватний екаунт вона використовує для спілкування з друзями. Доволі успішна Леся й у Твітері — там в неї понад 4 тис. читачів, і незабаром є шанс вийти на 2-ге місце, обійшовши Сергія Тігіпка.

Зважаючи на те, що Інтернет-спілкування сьогодні залишається найбільш доступним та не цензурованим, ми очікуємо, що найближчим часом зросте кількість екаунтів українських політиків у Твітері. Це пов‘язане як з простотою його використання, так і успішною появою у цьому сервісі Тимошенко. Лише за півтора місяці їй удалось отримати 12 тисяч фоловерів (тих, кому подобається її сторінка), що на тлі загальної аудиторії у 100–150 тис. українських користувачів цього сервісу є несподівано вдалим результатом.

Ще одне спостереження — на відміну від 2009–2010 років, зменшилась активність несправжніх екаунтів українських політиків. Хоча в рейтингу Фейсбук — сторінок досі на першому місці перебуває сторінка Тимошенко, яка не має жодного відношення ані до партії Батьківщина, ані до її лідери [7].

Далі подається рейтинг сторінок українських політиків та партій у Фейсбуці [24].

1. Юлія Тимошенко (Лідер партії «БЮТБатьківщина») 15367 уподобань.

2. Наталія Королевська (народний депутат, «БЮТ-Б») 13410 уподобань.

3. Микола Азаров (Прем’єр-міністр України) 4727 уподобань.

4. Леся Оробець (народний депутат, НУНС) 4656 уподобань.

5. Сергій Тігіпко (Лідер партії «Сильна Україна») 3500 (російська версія).

6. Олександр Турчинов (Заступник Голови партії «БЮТ-Б») 2602 уподобаня.

7. ВО «Свобода» (партія) 2122 уподобаня.

8. Олег Тягнибок (Лідер ВО «Свобода») 1596 уподобань.

9. Сильна Україна (партія) 729 уподобань (російська версія).

10. Юрій Михальчишин (політик, ВО «Свобода») 661 уподобання.