Особливості форумування владної еліти в Україні у процесі демократичної трансформації

В. І. Бортніков, доктор політичних наук, професор кафедри політології
Волинського національного університету імені Л.Українки
УДК 323.31

 

Стаття присвячена висвітленню ролі української владної еліти в процесах демократичної трансформації. Акцентовано увагу на специфічних умовах формування еліти в Україні, її характерних рисах та особливостях.

 

Ключові слова: Україна, владна еліта, демократія, трансформація, політичний режим.

 

Важливим етапом на шляху розбудови сучасного суспільства, заснованого на принципах свободи, права, справедливості, забезпечення широких можливостей для повноцінної реалізації особистості є перехід від недемократичних форм організації соціуму у вигляді авторитарних або тоталітарних політичних режимів, до демократичних. Проте, інколи, в процесі переходу відбувається трансформація авторитарного режиму до іншого ладу, лише за формою схожого на демократичний. Щось подібне сталося й в Україні, де характер політичного режиму визначають якості правлячої еліти.

Метою статті є аналіз ролі владної еліти в Україні на етапі посткомуністичної трансформації.

Проголошення незалежності України, пробудження національної самосвідомості широких народних мас, відмова від тоталітарної спадщини, логічно накреслили оптимістичні перспективи розвитку демократії в нашій країні. Патріотично й демократично налаштована громадськість отримала історичний шанс, яким вона однак не змогла сповна скористатися. З часом ініціатива була перехоплена представниками постноменклатурної еліти, великого бізнесу, які почали вибудовувати власний варіант демократії для України. Після ейфорії, пов’язаної із перемогою «помаранчевої революції», прийшло розуміння того, що до справжньої демократії нам так само далеко, як і до буремних подій осені 2004року, а, може, й дальше. Якщо труднощі перших десяти літ можна було якось пояснити об’єктивними чинниками, то зараз цілком очевидним є панування суб’єктивного фактору — нездатність сучасного покоління правлячої еліти діяти професійно й консолідовано на користь Батьківщини, що пояснюється її кланово – корпоративним характером. Інший чинник, який перешкоджає розбудові демократії, пов’язаний з відсутністю в суспільстві згоди щодо головної мети або вектору суспільних перетворень. Його дія в останні роки набуває особливої гостроти у зв’язку з тим, що спостерігається явна ескалація ворожнечі всередині української владної еліти. Проблема становлення української правлячої верстви, її впливу на процеси державотворення та демократії знаходиться у полі зору вітчизняних науковців, серед яких треба відзначити роботи В. Журавського, Б. Кухти, О. Кучеренка, С. Максименка, М. Михальченка, С. Приходька, Н. Теплоухова, А. Якубовського та ін. Заслуговує на особливу увагу одна з останніх робіт Миколи Шульги, де пропонується оригінальна версія класифікації української еліти з переліком основних етапів її становлення [1].

Історичний досвід засвідчує, що вирішальним фактором змін в державі у переломні часи виступає владна (правляча) еліта вкупі з політичним лідером. Саме від неї залежить, чи буде суспільство рухатися у напрямі ясно окресленої мети, чи загрузне у болоті міжпартійних суперечок та перманентних політичних криз. На жаль, реалії сьогодення свідчать про розвиток політичного процесу саме за другим сценарієм. Як наслідок, вкрай негативні показники довіри до сучасної української влади. Парадоксально, але факт, що найбільшу загрозу для життя українські громадяни бачать не від міжнародного тероризму або будь якої країни, а від власних можновладців (табл.1).

 

Таблиця №1 – Чи існує загроза Україні від….

 

 

Джерело: [2].

 

Просто вражаючими за рівнем негативності є оцінки діяльності уряду України (табл. 2).

 

Таблиця №2 – Яким з наведених нижче слів Ви характеризували б уряд нашої країни? (%)

  

 

Джерело: [3, с. 472–473].

 

Принципово важливим для долі демократії і напрямку реформ в країні є якісний склад владної еліти. Остання об’єднує найвпливовіших людей з різних соціальних верств: представників політичного істеблішменту, бізнесових, фінансових, військових кіл, духовенства тощо. До неї належать й особи, які, не займаючи офіційних посад, здійснюють вирішальний вплив на політику держави і суспільне життя загалом. Тобто, поняття владна і політична еліти не збігаються за змістом. Однією з особливостей формування в Україні так званого правлячого класу стала відсутність повноцінної державності, що «фатально загальмували процеси консолідації суспільства та національної еліти, яка була здебільшого елітою культурно – науковою, а не політичною (курсив.? В. Б.)» [4, с. 200].

Цікаво, що в Україні з 1994 до 2004 року за даними соціологічного моніторингу, соціальною групою, яка на думку людей, відігравала значну роль у житті людини, перше місце займала «мафія, злочинний світ», лише потім підприємці і бізнесмени, лідери політичних партій і службовці держапарату (чиновники). У 2008 році вплив вказаних соціальних груп був таким: лідери політичних партій — 36,9%, підприємці, бізнесмени — 33,4%, мафія, злочинний світ, — 32,9%, службовці держапарату (чиновники) — 29,4% [5, с. 11].

Індикатором рівня демократичності політичного режиму вважають політичну ефективність, під якою розуміють наявність відчуття у пересічної людини можливості справляти вплив на політичний процес. Чим вищий рівень політичної ефективності в масовій свідомості пересічних громадян, тим якісніша демократія. Зокрема, в Україні ефективність звернень людей до правоохоронних органів у разі обмеження їхніх прав та інтересів і досі залишається на дуже низькому рівні, оскільки відповідні установи часто не виконують покладені на них обов’язки із надання правозахисної допомоги населенню. Не випадково, що рівень довіри до українських правоохоронних органів з боку людей залишається одним із найнижчих в Європі (табл. 3).

 

Таблиця 3. — Рівень довіри європейців до інститутів соціального контролю*

 

  

Джерело: [6, с. 211].

 

Корисним для розуміння сутності та визначення специфіки переходу України до демократії є підхід, запропонований Л. У. Паєм. Відомий західний вчений запровадив у науковий обіг перелік особливостей політичного процесу в країнах «незахідного» типу, який в сукупності визначає його характер. Він став дуже популярним і отримав назву «синдром із сімнадцяти пунктів». По суті — це певна модель для групи країн, що знаходяться в процесі суспільної трансформації, політичному процесу яких властиві певні закономірності та характерні риси*. Побудова таких моделей допомагає з більшою достовірністю проводити порівняльний аналіз як між окремими країнами, так і групами країн. Цікаво, що левова частка проблем, що окреслюються у цьому переліку, прямо або опосередковано характеризують стан розвитку, вплив та особливості формування правлячих еліт в таких суспільствах.

1. В незахідних суспільствах сфера політики не відокремлена чітко від сфер суспільних і особистих відносин.

2. Політичні партії схильні претендувати на відображення світогляду і представляють спосіб

життя (зазвичай політичні партії відображають інтереси певної соціальної групи або ж особисті інтереси впливового лідера).

3. Політичний процес характеризується переважанням клік. На думку Л. У. Пая, це відбувається внаслідок того, що соціальна структура незахідних суспільств характеризується функціональною роздрібненістю; індивідууми і групи не мають чітко визначених обов’язків і ролей і, таким чином, не представляють специфічних інтересів, які відрізняли б їх від інших об’єднань. Модель особистих взаємовідносин стає найбільш стійким інструментом, що використовується для осмислення політичного процесу і діяльності в його рамках.

4. Характер політичних орієнтацій передбачає, що керівництву політичних угруповань належить значна свобода у визначенні стратегії і тактики.

5. Опозиційні партії та еліти, що прагнуть дістатися влади, часто виступають в ролі революційних рухів.

6. Політичний процес характеризується відсутністю інтеграції серед учасників, що є наслідком відсутності у суспільстві єдиної комунікаційної системи.

7. Політичний процес вирізняється значними масштабами рекрутування нових елементів для виконання політичних ролей.

8. Для політичного процесу є типовими значні відмінності в політичних орієнтаціях поколінь.

9. Незахідні суспільства вирізняються невиразним консенсусом по відношенню до законних цілей і засобів політичної дії.

10. Інтенсивність і широта політичної дискусії слабо пов’язані з прийняттям політичних рішень.

11. Відмінною рисою політичного процесу є висока ступінь поєднання і взаємозаміни ролей.

12. У політичному процесі незначною є роль організованих груп інтересів, які відіграють функціонально – спеціалізовані ролі.

13. Національне керівництво вимушене апелювати до недиференційованої спільноти.

14. Неструктурований характер незахідного політичного процесу спонукає лідерів притримуватися більш певних поглядів у зовнішній, а не внутрішній політиці.

15. Емоційні і символічні аспекти політики відсувають на другий план пошуки рішень конкретних питань і загальних проблем.

16. Велику роль грають харизматичні лідери.

17. Політичний процес здійснюється в основному без участі політичних «брокерів» [7, с. 66–86].

Якщо уважно проаналізувати перелічені позиції, то бачимо, що більшість з них, а саме: 1, 3, 5, 6, 8, 9, 11, 14, 15, 16 — є притаманними для України, інші — лише частково. Це ще раз характеризує стан нашого суспільства як перехідний і свідчить про наявність елементів як «західного» та «незахідного» політичного процесу у структурному полі демократичної трансформації. Оскільки це узагальнена характеристика протікання політичного процесу, то, напевно, марно шукати ознак всіх сімнадцяти пунктів у кожній країні.

Сутність процесу політичного реформування в Україні у період кінця ХХ — початку ХХІ ст. може бути охарактеризований, слідом за американським вченим Т. Карозерсом (за деякими корективами), як еволюційний — від «режиму домінуючої влади» (dominanttpower politics) до режиму «безплідного плюралізму» (feckless pluralism)*.

 Поряд із політичною свободою, проведенням регулярних виборів у країнах з таким режимом відбувається чергування у владі дійсно різних політичних угруповань. Однак, попри позитивні зміни, демократія залишається крихкою та проблематичною через те, що демократичні інституції не призводять до дійсно позитивних змін у житті людей. Політична участь, хоча й достатньо широка під час виборів, «не простягається далеко за межі голосування. Політичні еліти всіх головних партій або угруповань сприймаються масовою свідомістю як корумповані, неефективні та егоїстичні, глибоко байдужі до долі країни. Чергуючи біля влади, вони лише спекулюють на її проблемах, не вирішуючи жодної з них» [8, с. 50–53].

Режим домінуючої влади в Україні почав формуватися у другій половні 90 – х років і завершеного вигляду набув на початку 2000 – х. Намагання закріпити його викликало відповідну реакцію опозиції та громадськості, що вилилась у відомі акції громадянської непокори 2003 року і «помаранчеву революцію» 2004 року. Після президентських виборів 2004 року відбулися певні демократичні зміни, які призупинили процес сповзання України до авторитаризму, однак нова влада внаслідок багатьох об’єктивних та суб’єктивних причин не спромоглася забезпечити належний рівень інституційної стабільності суспільства та послідовності у демократичному реформуванні. Внутрішні протиріччя призвели до розколу серед переможців, чим і скористалися їхні політичні противники, зайнявши ключові позиції в структурах виконавчої та законодавчої влади. Однак і вони були нездатні забезпечити демократичний поступ України. Намагання провладних політичних угруповань заволодіти левовою часткою владних повноважень в умовах незавершеності політичної реформи та правового вакууму призвело навесні 2007 року до політичної кризи, вихід з якої вбачався у площині політичних компромісів та дострокових парламентських виборах.

Автор погоджується з думкою вчених, які вважають, що з початку 2000 року в Україні спостерігався активний процес «структурування інтересів у соціальних середовищах еліт і громадськості та вичерпність гегемонної моделі консолідації режиму», а від 2001 року в Україні явно простежувався «внутрішньоелітний розкол, підґрунтя якого передусім становив конфлікт із приводу відносин привласнення та способів контролю» (О. Куценко). Внаслідок цього на початку 2000 – го року від «партії влади» «відкололася частина впливових олігархічних бізнес – партій і значна частина національно – демократичних субеліт», які почали пооновому позиціонувати себе в політичному полі [9, с. 71].  

Симптоматично, що наприкінці 1999 року утворюється Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» на чолі з Ю. Тимошенко, у квітні 2000 – го — Партія промисловців та підприємців А. Кінаха, а у листопаді 2000 року об’єднавчий з’їзд п’яти партій: Партії регіонального відродження України (В. Рибак), Партії праці (В. Ландик), «За красиву Україну» (Л. Черновецький),  Партії солідарності (П. Порошенко) та Всеукраїнської партії пенсіонерів (А. Капуста), що ухвалив створення об’єднаної партії — Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України». Співголовами партії стали В. Ландик, П. Порошенко, В. Рибак. У березні 2001 року партію було перейменовано на Партію регіонів, головою якої став Микола Азаров. Від квітня 2003 року голова партії — В. Янукович.

На нашу думку, загострення внутрішньополітичних протиріч, які вчасно не були розв’язані існуючою владою, боротьба за перерозподіл сфер впливу в цей період, сприяли активізації опозиції, до якої входили як ліві (комуністи і соціалісти), праві (націонал – демократи), так і центристські сили. Подальша політична поляризація, яка особливо загострилася напередодні і під час «помаранчевої революції», відбувалася по лінії — «про авторитарні – продемократичні», або «провладні – опозиційні» сили, і мала етно – регіональне забарвлення. 

Політичні сили, які прийшла до влади на хвилі критики тогочасного режиму і масової народної підтримки, були неспроможні виконати покладені на них історичні завдання. На переконання автора, нова політична еліта, яка була б загартована тривалою політичною боротьбою, мала б досвід державного управління в умовах політичної свободи, була би здатна мислити категоріями державного, а не егоїстичного вузько – партійного, групового або приватного інтересу, ще не встигла сформуватися. Якщо об’єднатися «проти» і перемогти політичного суперника ще вдається, то об’єднатися і поступитися часткою своїх прав в інтересах загального блага — ні. Це яскраво продемонстрували кризові періоди в житті українського суспільства наприкінці  80 – х — початку 90 – х років ХХ ст., події «помаранчевої революції», колізії із формуванням парламентської більшості після виборів 2006 року, а також політична криза навесні 2007 року.

На підтвердження цієї тези можна навести фрагменти інтерв’ю кореспондента «Дзеркала тижня» Юлії Мостової із Збігневим Бжезінським наприкінці 2005 року (тобто через рік після перемоги «помаранчевої революції»). 

Кореспондент: — Чи є у вас почуття, що нинішня українська політична еліта себе зжила й вихолостила? Вона здебільшого не в змозі комутуватися з цивілізованим світом; генерувати та втілювати проривні ідеї. Але водночас нове покоління ще не піднялося, тому ця вироблена еліта закріплюється у владі виборами 2004 і 2006 років. Чи бачите ви проблему в тому, що в найближчі п’ять років ми житимемо з цією елітою, не розведеною новими силами?

На зауваження З. Бжезінського, — «Ющенко й певною мірою Тимошенко ще не зробили достатньо для того, аби мобілізувати молоду еліту й наповнити її енергією владу. Ця еліта вже починає формуватися в Україні. Але лідери держави не витягли її, скажемо так, на експлуатаційний рівень. Тому головна революція попереду — це не кривава революція, а революція зміни поколінь» [10].

Важко не погодитися із оцінкою причин невдачі «помаранчевої революції», що її зробив один з польових командирів Майдану Т. Стецьків: в стані переможців «люди у своїй переважній більшості були ментальними носіями старої ідеології побудови бізнесу і здійснення влади. Вони прийшли в лави опозиції не тому, що були ідейними борцями за демократію, свободу і суспільні інтереси, а тому, що в кучмівській системі їм не знайшлося місця…» [11].

У цьому контексті вважаємо за доцільне навести спостереження директора Національного інституту стратегічних досліджень А. Гальчинського, який вважає, що в Україні «тільки но розпочався процес елітаризації політичної еліти, який здійснюється через її поповнення молодою верствою … Важливо забезпечити відкритість формування нової верстви політичної еліти, упередити можливість її трансформації у «нову номенклатуру»» [12, с. 361].

Більшість країн СНД, зокрема Україна, зазнали великих труднощів на шляху розбудови повноцінної демократії. Причини невдач деякі науковці бачили в тому, що ці країни «не мали певних ключових передумов(курсив. — В. Б.) до побудови демократії» (Т. Байхельт, Р. Павленко). А саме: бюрократи і представники старої еліти переймалися збагаченням себе, а не своїх країн. Більше того, оскільки не відбулося оновлення еліт шляхом позачергових парламентських і місцевих виборів, саме представники старого істеблішменту домінували у структурах, що приймали рішення на всіх рівнях [13, с. 51]. На нашу думку, теза про необхідність оновлення еліт не викликає заперечення. Однак на практиці часто нова еліта анітрохи не краща від старої, а, може, бути ще й гіршою, якщо вона не поставлена під відповідний контроль держави та суспільства(!) Тобто, мова повинна йти не лише про заміну фізичних осіб, а й про створення дієвого механізму взаємодії держави та громадянського суспільства. 

Отже, протиріччя та суперечки в колі правлячих еліт значно ускладнюють процеси переходу до демократії і ставлять під сумнів їх успішне завершення у найближчій перспективі. Зараз перед країною постала нагальна проблема консолідації суспільства, недопущення його дезінтеграції по лінії тих розмежувань, що склалися історично і штучно поглиблюються окремими політичними силами. Попри всі труднощі та перешкоди українське суспільство має підстави для просування  до режиму консолідованої демократії.

 

Статья посвящена освещению роли украинской властвующей элиты в процессах демократической трансформации. Внимание акцентировано на специфических условиях формирования элиты на Украине, ее характерных чертах и особенностях.

Ключевые слова: Украина, властвующая элита, демократия, трансформация, политический режим.

 

The article is devoted to show the role of the Ukrainian imperious elite in the processes of democratic transformation. Attention is accented on the specific terms of forming of elite in Ukraine, it the personal touches and features.

            Key words: Ukraine, imperious elite, democracy, transformation, political mode.