Специфіка та реалізація стратегічної Європи

О. Л. Добржанська, кандидат політичних наук,
асистент кафедри міжнародної інформації Інституту міжнародних відносин
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
УДК 316.75

В статті представлено та узагальнено концептуальні підходи до визначення поняття «стратегічна культура». Досліджено основні фактори її формування та перспективи реалізації специфічної стратегічної культури як основи спільної безпекової і оборонної політики кран Європейського Союзу.

Ключові слова: Європа, Європейський Союз, європейська інтеграція, стратегічна культура, політична ідентичність, європейська ідентичність.

Європейська спільнота як стратегічне співтовариство має особливе прагнення до розуміння динаміки подій і подолання бар'єрів невизначеності, мінливості, складності й неоднозначності, що супроводжують процеси її існування, функціонування та розвитку. В основі розуміння цих тенденцій стає поняття «стратегічна культура» яке визначає здатність передбачати тривалі наслідки своїх дій, бути об'єктивними і приймаючи рішення спиратися на різноманітні точки зору.

Стратегічна культура розглядається як відображення пануючих в суспільстві морально - політичних  цінностей, а її формування відбувається під впливом багатьох норм та факторів, які мають як статичні, так і динамічні показники. Стратегічна культура являє собою відповідь на певні суспільні потреби, а не реалізацію якоїсь єдиної моделі. Ключові актори, що визначають динаміку світової ситуації, розширюють сфери застосування теорії й методів стратегічного аналізу, а сучасна стратегія характеризується якісними показниками національної стратегічної культури, лідерства й ініціативи. Отже, дослідження цього явища набуває виняткового сенсу, а його наукове висвітлення забезпечує розуміння сукупності перетворень, які відбуваються в сучасному світі.

Мета дослідження полягає у з'ясуванні концептуальних підходів дослідження понять «стратегічна культура» та «європейська стратегічна культура», а досягнення мети обумовило необхідність розглянути теоретичні підходи та

емпіричні дані, що сприяють вирішенню наступних завдань:

- визначити основні наукові напрямки та дослідити нові підходи до розуміння поняття «стратегічна культура»;

- дослідити основні фактори та історію формування європейської стратегічної культури як

основи безпекової політики Європи;

- зробити висновки, що до перспектив реалізації спільної стратегічної культури в Європейському Союзі.

Виконання поставлених завдань здійснювалась шляхом дослідження основних загально - теоретичних концепцій безпекової політики.

У понятті стратегічної культури є дві складові:

- Перша поєднує загальні уявлення суспільства про навколишню дійсність: погляди на світ, ставлення до інших країн, розуміння зовнішньої політики, ставлення до армії, війни тощо.

- Друга складова має оперативний характер і визначає критерії відповідно до яких більшість суспільства буде (чи не буде) підтримувати форми протидії загрозам, які влада вважає прийнятними та життєвоважливими для країни та такі, що потребують негайного втручання владних структур.

Поняття «стратегічна культура» поєднує широке коло категорій, що характеризують специфіку суспільства, тому досі немає його однозначної і чіткої формалізації, хоча багато дослідників намагалися це зробити. Деякі політологи (Ф. Хоффман та інші) взагалі пропонують виділити вивчення стратегічної культури в самостійну дисципліну стратегічних досліджень (strategic studies). Сьогодні ця тема набуває широкої популярності як серед науковців та політиків, так і серед публіцистів[1].

Спробу дослідити це складне явище зробив американський політолог, один із провідних дослідників зовнішньої політики США - Роберт Кейган. В своїх роботах, зокрема, в книзі «Сила та слабість» автор досліджує та порівнює зовнішню політику США та Європи, зазначаючи, що європейський вибір - це світ законів та перемовин, а вибір США - пріоритет військової сили. Визначальним фактором такої різниці у ставленні до безпекової політики Р. Рейган визнав стратегічну культуру.

Інший американський вчений А. Джонсон, який запропонував визначення стратегічної культури як інтегрованої системи символів (мова, аналогії, метафори тощо), що визначають стратегічні преференції суспільства, відображені в головних принципах концепції національної безпеки. Мова йде про те, як суспільство говорить, думає, пише, знімає кінофільми, розповідає анекдоти, про все те, що сьогодні становить його політичну ідентичність.

Своє бачення стратегічної культури представлене викладачем лондонського Королівського коледжу (King's College) Кристофом О'Меййером в книзі «У пошуках європейської стратегічної культури. Мінливі стандарти безпеки й оборони в Європейському Союзі» [2]. Авторське поняття стратегічної культури дозволяє пояснити поведінку держави виходячи не із критеріїв раціональності, а із глибинних, властивих їй (у тому числі історичних) переваг, які не завжди збігаються з конкретними цілями сучасної влади в державі.  

На думку авторитетного американського дослідника К. Грея, саме стратегічна культура впливає на інституціональні системи цінностей та ідеалів, що визначають «національний підхід до війни як інструменту політики» [3]. Це говорить про те, що урядові відомства, які керують збройними силами, при прийнятті рішення з питань національної безпеки та зовнішньої політики завжди діють у певній ціннісній системі координат.  

Для формування засад стратегічної культури вирішальними є геополітичні,  міфологічні та історичні фактори.

Активізація інтересу до геополітики відбулася в політичних колах наприкінці 80 - х років ХХ століття, коли політики знову звернули увагу на роль географічних факторів у державних відносинах. Материкові ландшафти, гірські масиви й океанські простори, завдяки появі міжконтинентальних ракет, космічних супутників, і ядерної зброї, на деякій час втратили своє значення. Але в наслідок ослаблення військового протиборства на перший план вийшли проблеми соціально - економічного й політичного характеру, де географія відіграє особливу роль. Вирішення таких проблем - як вибір більш вигідного маршруту будівництва газо/нафтопроводу, боротьба з нелегальною імміграцією та поширенням наркотиків, стає неможливим без всебічного урахування географічних факторів.

Другому фактору формування засад стратегічної культури - міфу та його ролі в соціальних системах, присвячено багато політологічних досліджень, за більшістю яких політичні вподобання населення найчастіше орієнтується на політичні та соціокультурні міфи. Проблема полягає у тому, що той самий міф можна використовувати в різних цілях: від консолідації народу до підбурювання до міжетнічних конфліктів.

Історичний фактор сформував відношення європейців до зовнішніх загроз, які стали природним і звичним елементом політичного життя європейського суспільства і виробили компоненту європейської політичної культури та концепт європейської ідентичності.  

Історія формування спільної Європи складна та неоднозначна. Поняття «Європа» почало використовуватись із середини XVII століття, воно прийшло на зміну поняттю «Християнський світ», або «Christendom», як раніше називали католицькі західноєвропейські країни. Нове поняття ознаменувало появу нового типу суспільної свідомості, яке представляє Європу значною мірою як духовну, філософську категорію, а не географічну територію.

Початком формування спільного європейського простору можна вважати Новий час і епоху Просвітництва, коли були започатковані та втілені перші розробки, які стосувалися сьогоднішніх ідеологічних компонентів Європейського інтеграційного проекту: демократія, інститут громадянства, національна держава, права і свободи громадян, ліберальна економіка. На сьогодні ціннісні настанови, які були сформульовані наприкінці XVIIІ і протягом ХІХ століття Іммануїлом Кантом, Шарлем Луї де Монтеск'є, Жаком Руссо, Максом Вебером та багатьма іншими мислителями, є ядром європейської ідеології. Вони започаткували справді єдиний інтелектуальний і політичний простір, який був максимально раціоналізований та поступово позбавлявся релігійних та етнічних забобонів.

Питання про кордони Європи в різні часи вирішувалося по - різному. Знаменитий австрійський канцлер XIX століття Клеменс Вензель Лотар Меттерніх стверджував, що «Європа починається за околицею Відня», заперечуючи європейськість більшої частини своєї імперії. З іншого боку, належність до Європи Великої Британії, заперечувалася як діячами пан європейського руху 20-300х років минулого століття, так і Шарлем де Голлем, який не раз говорив про Європу від Атлантики до Уралу. Семюель Хантінгтон стверджував, що цивілізаційний розподіл Європи відбувається між протестантсько - католицьким та православним світом, а кордон проходить по Західній Україні. Е. Морін зазначав, що не існує якогось одного визначального принципу, який би дозволив ідентифікувати Європу як єдиний простір, а що комплексна європейська ідентичність може бути сформульована, лише беручи до уваги «всю сукупність невизначеностей, двозначностей і протиріч» [4].

Ідею об'єднаної Європи в різних формах бачили всі знамениті завойовники Європи. Новий порядок (die neue Ordnung) Адольфа Гітлера також був розрахований на об'єднану Європу. Опоненти Гітлера в Німеччині (Конрад Аденауер) та за кордоном (Роберт Шуман), а також представники рухів Опору країн Західної Європи сповідували своє власне бачення післявоєнної об'єднаної Європи. Лідер італійського Опору Альтьєро Спінеллі, який пізніше став одним із батьків європейської інтеграції, ще у 1941 році випустив свій варіант декларації європейської єдності - «Ventotene Manifesto», за яким у 1944 році було написано федералістську декларацію європейської єдності дев'яти різних рухів Опору.

У 50 - ті роки ХХ століття теорія регіональної інтеграції розглядалась Ернстом Хаасом, [5] який писав, що у зовнішньополітичному контексті головною виступає проблема над національності прийняття рішень.

Наукові дослідження процесів європейської інтеграції розвивались в різних політологічних теоріях - в традиційній теорії федералізму, функціоналізму, неофункціоналізму та «модернізованого» неофункціоналізму. На всі ці концепції вплинула прихильність європейців до ліберальних цінностей, демократичних процедур та інститутів. В європейському співтоваристві сформувались уявлення про оптимальні та припустимі стратегії, що трансформують спільні соціальні цінності в зовнішньополітичні цілі, програми й дії. Така позиція ґрунтується на певних культурних традиціях та історичних подіях.

Після тяжкої за соціальними, економічними і політичними наслідками Першої світової війни в європейських демократіях відбулося явне тяжіння до політичних методів, в основу яких було покладено пошук взаємоприйнятних компромісів, угод і домовленостей, здатних розв'язати конфлікт і запобігти його переростанню у воєнні дії. Важливим елементом політичної культури європейських демократій напередодні Другої світової війни стала «стратегія умиротворення», що визнавала компроміс із агресивними тоталітарними режимами як припустимий захід запобігання війни. Політичні і стратегічні концепції безпекової політики Європи почали спиратися на правові норми та становлення міжнародних інститутів, здатних забезпечити реалізацію цих норм. Особливе значення отримала «стратегія залучення» небезпечних держав та режимів у міжнародні структури та інститути. Передбачалось, що за допомогою цієї стратегії можна переконати авторитарні та тоталітарні режими відмовитись від агресивних планів та схилити до співпраці.

Після Другої світової війни, яка брала витоки в одвічному протиборстві європейських гігантів за світове домінування, Європа зуміла покінчити з територіальним експансіонізмом та стати на шлях реалізації інтеграційного проекту. Заради відновлення «колись втраченої цілісності» їй довелось відмовитися від риторичного застосування категорії «культурна винятковість», замінивши його демократичною політикою на засадах «культурного розмаїття».

Щоправда, автор монографії «Антиамериканізм», яка викликала величезний інтерес у світовій політичній думці, Жан - Франсуа Ревель вважає, що «насправді обидва терміни охоплюють все той же культурний протекціонізм» [6]. На його думку, ідея того, що культура може зберегти свою оригінальність побудовою барикад проти зарубіжних впливів, є застарілою ілюзією, яка завжди дає результат, протилежний бажаному. Ізольованість, пише він, породжує стерильність, а вільне поширення культурних продуктів і талантів дозволяє кожному суспільству увічнюватися та поновлюватися.

Стратегічна культура є визначальною в політиці національної безпеки, тому що остання напряму є результатом тих конкретно - історичних умов, у яких вона формувалась. Відповідно до цього заклик до розробки концепції «нової стратегічної культури Європи» містить текст Європейської стратегії безпеки (ЄСБ), що була прийнята у 2003 році. В Європейському Союзі схиляються відносити до європейської зони винятково країни, що входять до цього інтеграційного формування. Принаймні у такий спосіб підходять до виконання своїх функціональних повноважень відповідні управлінці в Брюсселі. З погляду рішучої протидії можливій зовнішній інтервенції неодноразово висловлювався Х. Солана та наполягав на необхідності «спільної стратегічної культури» для Європейського Союзу.

«Стара» Європа готова захищати саме європейські цінності. Характер її позиції у безпековій сфері рішуче відрізняється від історично більш традиційних підходів, де на перше місце завжди і безоглядно висувається захист територіальної цілісності та державного суверенітету. Тим самим це інтеграційне формування чітко дає зрозуміти зовнішньому світові, що Європа не надто переймається і зовсім не боїться посягань в рамках історичного експансіоністського підходу. Європейський Союз більше боїться втрати власної особливості, яка почала формуватися від часів, коли така організація була тільки в проектах видатних мислителів. Європа перестала бути джерелом великих воєнних конфліктів, що в історичному минулому практично завжди починалися з суперечностей між Францією та Німеччиною. Тепер це - дві потужні складові європейського інтеграційного моноліту [7].

Стратегічна культура фіксує сприйняття елітою та суспільством зовнішніх загроз для спільноти. Після закінчення «холодної війни» Європа бачать основні загрози власної безпеки не стільки в можливому зіткненні з Росією, скільки в активізації екстремістських суспільно - політичних і релігійних утворень та рухів. Джерело загрози - це не лише терористичні мережі, на зразок «Аль - Каїди», до цього переліку входять режими, що підтримують тероризм, здійснюють масові репресії проти власного населення, зазіхають на безпеку сусідніх держав і прагнуть оволодіти зброєю масового знищення. Однак, визнаючи небезпеку міжнародного тероризму, не всі в Європі бачать в цьому безпосередню гостру загрозу власної безпеки, яка вимагає невідкладних і радикальних дій. Багато в чому це пов'язано з тим, що значна частина європейського континенту географічно відділена від нестабільних районів мусульманського світу. На сьогодні Європа не сприймається об'єктом великомасштабних терористичних атак, подібних до ударів по Всесвітньому торговельному центру в Нью - Йорку (США - вересень 2001 р.) або кривавому мюзиклу «Норд-Ост» у Москві (Росія - жовтень 2002 р.).  

Зрозуміло, що для стримування потенційної загрози європейські держави готові застосовувати військовий потенціал. Зокрема, частина країн Європейського Союзу є членами НАТО, і в період «холодної війни» їх найважливішим стратегічним завданням було забезпечення надійних американських ядерних гарантій в разі вторгнення радянських військ на територію Європи.

Але на сьогодні, характер зовнішніх загроз змінився, і значна частина європейських суспільств на чолі з елітою схиляється до думки, що стримування «нових супротивників» за допомогою воєнної сили далеко не завжди ефективно, а, можливо, - взагалі безглуздо, і, головне, не може усунути джерело й передумови загроз. Військова міць сама по собі не може забезпечити безпеку. На її місце виходять політичні інструменти, орієнтовані на те, щоб не стримувати загрозу, а усунути її причину.

У цілому, європейська стратегічна культура являє собою продовження й розвиток «культури компромісу» і здорового глузду. У рамках цієї культури конфлікт дійсно може бути вирішений на компромісній взаємоприйнятній основі, але це вимагає, щоб конфронтуючі сторони дотримувалися однакових правил і норм, а конфлікт був породжений не протистоянням ідеологій, а мав матеріальну основу. Вирішення такого конфлікту не вимагає знищення конфронтуючої сторони, тим паче, що учорашній супротивник може завтра стати союзником у якійсь іншій суперечці. Дійсно, більшість конфліктів, що історично мали місце в Європі, були саме такого типу.

Однак, при вирішенні конфліктів між ідеологією демократії та тоталітаризму стратегія компромісу приречена на поразку, саме тому спроби «умиротворити» нацистську Німеччину або сталінський режим СРСР виявилися провальними. Ні мюнхенська угода 1938 року, ні Ялтинські чи Потсдамські домовленості 1945 року не змогли зупинити тоталітарну експансію. Це - результат того, що в рамках тоталітарної ідеології будь - який компроміс із супротивником - не більш ніж тактичний маневр, покликаний приспати пильність супротивника і забезпечити собі можливість перегрупування сил.

На формування європейської стратегічної культури вплинули кризи кінця ХХ та початку ХХІ століття, тобто Боснійська - 1995 р., Косовська - 1999 р., Іракська - 2003 р.. Кризи прискорювали формування європейської спільної політики в області безпеки й оборони та спільної політичної ідентичності. Це вплинуло на зближення в розумінні норм щодо застосування сили для гуманітарних інтервенцій і використання інститутів Європейського Союзу як організаційної основи співробітництва в сфері безпеки.

Майбутнє європейської стратегічної культури залежить від багатьох факторів. У своїх дослідженнях К. О'Мейер пропонує три сценарії подальшого розвитку Європейського Союзу, від кожного з яких залежить стратегічна культура [2]:

Перший - «швейцарська Європа»; для цього сценарію буде характерним обережне ставлення до застосування сили та небажання ризикувати, а поріг санкцій на застосування сили буду суттєво високим.

Другий - «Європа - глобальна держава»; для цього сценарію буде характерною готовність учасників Європейського Союзу легко погоджуватися з рішеннями про інтервенції у випадку їхньої виправданості не тільки гуманітарними цілями, але й цілями реальної політики. Поріг санкцій на застосування сили буде низьким, а страх перед ризиками - мінімальним.  

Третій - «Європа - гуманітарна держава»; для цього сценарію буде характерним прагнення уникати ризиків, бажання гранично ускладнювати процедуру видачі санкції на застосування сили та орієнтація на пріоритет «м'якої сили».

Розвиток та формування спільної європейської стратегічної культури - складний процес взаємодії в Європейському Союзі, де сучасні тенденції схиляються до сценарію «гуманітарної Європи». Це відбувається завдяки збігу стратегічних норм в країнах Європейського Союзу, які дотримуються схожих думок у питаннях зменшення значення оборони територій, здійснення гуманітарних інтервенцій, можливості зміцнити роль інститутів Європейського Союзу без підриву власного суверенітету, обов'язкового одержання санкції на застосування сили з боку ООН, переваги невоєнних методів врегулювання конфліктів.  

Так, уже на Брюссельському оборонному самміті 2003 року конкретно аналізувалися питання європейської безпеки, йшлося про реальні загрози для Європейського Союзу поза розглядом безпекової проблематики у контексті саме цілісної Європи у відповідному географічному вимірі. Дослідники проблем європейської стратегічної культури за кілька років після появи відповідного концепту тепер вже цілком слушно називають її формалізацію критичним фактором розуміння еволюції і функціонування всієї сфери, пов'язаної з суперечностями та конфліктами континентального, регіонального, субрегіонального і національного ґатунку.

Тобто, маємо підстави стверджувати, що на сьогодні члени Європейського Союзу вже діють в межах специфічної стратегічної культури як основи спільної безпекової і оборонної політики, для реалізації якої засновано численні структури, посади та агентства, але концепція спільної європейської стратегічної культури - це складний процес взаємодії, що досі знаходиться в стадії формування.

В статье представлены и обобщены концептуальные подходы к определению понятия «стратегическая культура». Исследованы основные факторы ее формирования и перспективы реализации особой стратегической культуры как основы совместной политики безопасности и обороны стран Европейского Союза.

Ключевые слова: Европа, Европейский Союз, европейская интеграция, политика безопасности, стратегическая культура, политическая идентичность, европейская идентичность.

Conceptual approaches to the notion definition of «strategic culture» are represented and summarized in the article. It is researched the main factors of it's forming and perspectives of specific strategic culture realization as the basis of common security and defense policy of EU member - states.

Key words: Europe, European Union, European integration, security policy, strategic culture, political identity, European identity.