Комунікаційні аспекти трансформації політичної віри в сучасному суспільстві

О. М. Супруненко, аспірантка кафедри політичних наук
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
УДК 165.43:316.77

У статті детально розглянуто політичну віру та комунікацію, а також процес дослідження моделей обміну інформацією. Робиться акцент на тому, що легітимізація влади спирається на політичну віру, яка формується в результаті розповсюдження ідей. Автором охарактеризовано обмін інформацією у тоталітарному, авторитарному суспільстві та в процесі їх демократизації.

Ключові слова: демократизація, політична віра, політична комунікація, трансформація.

Комунікація є невід'ємною частиною життя як суспільства, так і держави. Жодна людина не може перебувати довгий час в ізоляції від інших. Обмін інформацією виступає чинником розвитку як особистості, так і суспільства в цілому. Сучасні трансформаційні процеси ведуть не тільки до формування демократичного політичного режиму, але й до утворення інформаційного суспільства, що, в свою чергу, передбачає підвищення значення комунікації в усіх соціальних процесах. Відбувається безперервний, швидкий обмін інформацією між інститутами державного управління та громадянським суспільством, а також циркуляція інформаційних потоків всередині держави та між громадянами. В процесі зміни політичного режиму відбувається також і зміна моделей комунікації. Політична віра здатна утворювати власне поле сенсів та полегшувати обмін інформацією в стабільному суспільстві. Вивчення процесу формування та особливостей функціонування політичної віри в умовах перехідного суспільства є необхідним для розуміння цих змін. Аналізу поняття політичної комунікації та її сутнісної сторони присвячені роботи таких дослідників: М. Ю. Гончарова, М. В. Ільїна, Е. Денніса, Ж..М. Коттре, Г. Г. Почепцова, В. М. Бебика та ін. Поняття ж політичної віри залишається недостатньо вивченим, тому при розгляді цього феномену використовувались роботи класиків філософської та соціологічної думки. Метою даної статті є визначення взаємозалежності політичної віри та комунікації. Політичну віру можна дефініціювати як: «ставлення до дійсності, продиктоване глибокою прихильністю до політичного ідеалу, векш торно - регулятивний чинник змін у суспільному житті; особисто набуті, емоційно пережиті й визнані політичні ідеали, принципи й норми поведінки та діяльності, ознака політичної культури людини.» [3, c. 86]. Саме процес комунікації і є тим шляхом, за допомогою якого ідеали стають особисто набутими. П. Тілліх розуміє віру як стан граничної зацікавленості: динаміка віри це динаміка граничного інтересу людини. Слово «інтерес» вказує на двосторонність зв'язку: це відносини між тим, хто цікавиться, і тим, що цікавить. Граничний інтерес задає глибину, спрямованість та єдність всіх інших інтересів і, разом з тим, всій особистості. Політична комунікація також заснована на усвідомленні певних інтересів. Людина, як і будь - яка жива істота, зацікавлена в багатьох речах, перш за все в тих, від яких залежить її існування - в їжі, житлі. Але на відміну від інших живих істот, вона має також духовні інтереси - пізнавальні, естетичні, соціальні. Потенції людини, за своєю суттю, є силами, які прагнуть до актуалізації. Проте політичні інтереси є минущими і в жодному випадку не можуть бути граничними, але час від часу вони претендують на цю роль. Це може призвести до глибоких розчарувань та зневір'я. Акт віри, як і будь - який акт духовного життя людини, залежить від мови. Без мови не існує акту віри. Віра, що не має мови, є сліпою і не направлена ні до якого змісту. Лише в мовній спільноті людина здатна актуалізувати свою віру. Найбільш розповсюдженим неправильним розумінням віри є її інтерпретація як особливого акту пізнання, що має низький рівень доведеності. Щось більш або менш вірогідне стверджується, незважаючи на недостатність теоретичного обґрунтування. В повсякденному житті така ситуація є прийнятною. Людина вірить, що інформація, якою вона володіє, є істиною. Вона вірить, що наукова теорія здатна адекватно пояснити фактичний матеріал, що хтось буде діяти визначеним чином, що політична ситуація зміниться в певному напрямку. У всіх цих випадках вірування засновано на доказі, достатньому для того, щоб ця подія здавалась можливою. Часом людина вірить в те, що має низький ступінь вірогідності, але не є неможливим. Тепер слід дати визначення політичній комунікації. Політологічний енциклопедичний словник дає таку дефініцію, як «комунікація політична (від лат. сommunicatio - повідомлення, передача, бесіда, розмова) - це процес передачі, обміну політичною інформацією, який структурує політичну діяльність і надає їй нового значення, формує громадську думку і політичну соціалізацію громадян з урахуванням їхніх потреб та інтересів» [3, с. 162]. У 1940 - х роках дослідниками була запропонована двоступенева модель, яка полягає в тому, що вплив масової комунікації на індивіда є непрямим. Він опосередковується через лідерів певних мікрогруп, яких називають «лідерами громадської думки». Такі особи, що виявляють активну зацікавленість певними проблемами, пізніше висвітлюють свою точку зору щодо прочитаного чи почутого ними для решти членів мікрогрупи, які є більш пасивними. Оскільки такі лідери завжди користуються певним авторитетом, то інші члени мікрогрупи починають прислухатись до його бачення проблеми та до його порад. До того ж інформаційно - пропагандистський вплив такого роду зазвичай здатний закріпити вже наявні у індивіда переконання або актуалізувати латентні вподобання, сприяти свідомому уточненню невизначеної позиції. У дуже рідкісних випадках можливе переконання індивіда у кардинально протилежних позиціях. У середині 50 - х років були висунуті принципово інші концепції, так звані мікро - рівневі теoрії політичної комунікації, що виходили з уявлень про активну поведінку аудиторії щодо вибору джерел інформації і добору розповсюджуваних повідомлень: теорія «когнітивного дисонансу» Л. Фестінгера, а також «теорія корисності і задоволення потреб» Е. Каца. Теорія «когнітивного дисонансу» пояснювала те, що насправді, коли нав'язують певні думки та ідеї, то люди потрапляють у певний психологічний дискомфорт. Тому індивід, бажаючи уникнути дискомфорту, обирає та сприймає лише ті зовнішні повідомлення, які не суперечать її усталеним переконанням. «Теорія корисності і задоволення потреб» пояснює основну причину відбору людиною того чи іншого повідомлення за принципом задоволення її власних інтересів. Людина робить свій вибір, виходячи з користі, яку несе для неї та чи інша інформація.  Наприкінці 60 - х - початку 70 - х рр. у зв'язку з інтенсивним поширенням телебачення помітно активізувалися дослідження, пов'язані з вивченням впливу ЗМІ на електоральну поведінку і хід виборчих кампаній. Дані напрямки досліджень належать У. Ліпману, який ще на початку 20 - х років першим вказав на те, що під впливом ЗМІ у свідомості індивідів виникає спрощений, перекручений і стереотипізований образ зовнішнього світу. У системі політичної комунікації виділяють три рівні інформаційних потоків: 1 - обслуговує органи влади і керування (циркулює службова інформація); 2 - утворює інформаційне середовище діяльності партій, профспілок, суспільних рухів (циркулюють програми, статути); 3 - звертається безпосередньо до громадської думки, до масової свідомості, до політичної поведінки. У цьому дослідженні основна увага буде приділена третьому рівню інформаційних потоків, а також його організації під впливом першого. Оскільки у сучасному розумінні політичну комунікацію почали досліджувати в період Першої світової війни, то спочатку слід розглянути обмін інформацією між державним апаратом та суспільством у тоталітарному режимі. Тоталітаризм - це форма державного устрою, що відзначається повним контролем держави

над усіма сферами суспільства [3, с. 663]. До основних рис тоталітаризму відносять наявність загальнообов'язкової ідеології з беззаперечною вірою в неї, що проникає в усі сфери життя людини й суспільства, підпорядкування особистих цілей загальнодержавним цілям режиму, жорстоке переслідування противників режиму, інакодумства, масовий державний терор як засіб досягнення цілей. У політичній лексиці такої системи фактично не існує нейтральних слів з точки зору семантики. Всі слова виражають ідеологію, і саме в цьому проявляється їхня безбарвність. Такі слова (хоча й не всі, але більшість) не стануть архаїзмами чи історизмами. Вони - складова політичної царини, в першу чергу, а вже потім можна говорити про їхню приналежність до мови як до живого організму, живої системи. Це мертві штампи заідеологізованого часу, які навряд чи стануть зрозумілими для наступників. Міфи, створені за тоталітаризму, мають неабияку силу в свідомості громадян. Вони сповнені віри, надії, гордості за власний народ. У сталінській тоталітарній моделі суспільства ворог займав досить важливе місце. Визначення «за ворогом» було характерним для суспільства в цілому. Риторика ворога як додаток до риторики перемог, вигідна для держави, реальний світ вона перетворює в світ чорнообілий, що живе за символічними законами. Мова тут завжди йде про символічне, а не реальне життя. Устремління до перемоги (часто нереальної) стає манією тоталітарної системи. Перемога стала виглядати природним виміром будь - якого руху. Це призвело до наступних наслідків у суспільстві: знищення негативної для системи інформації; спрямованість політичної свідомості в майбутнє - це є вигідним для тоталітарної системи, оскільки є суто модельованою ситуацією перемоги і вже сьогодні можна користуватися її результатами - вселити віру в неї народу як щодо вже здійсненного факту; різке посилення хвалебної риторики, що піднімає престиж політичного лідера, його дій та всієї тоталітарної системи; збільшення обсягу позитивних символів; перебудова всієї моделі людської поведінки на користь моделі державних перемог [5, с. 87]. У недемократичних режимах уявлення про політику формуються не в напрямку від індивідуальної свідомості до масової, а від масового до індивідуального. І у випадку протиріччя між ними перевага надається колективним віруванням, рівень впливу яких підтримується всією пропагандистською машиною. Жодним іншим чином віра не може виразити себе адекватно, окрім як скориставшись мовою символів. Віра - це прийняття символів, які виражають наш граничний інтерес. Знаки не беруть участі у тій реальності, на яку вказують, а символи - навпаки. Відповідно, знаки можна замінити, виходячи із необхідності та певних умов, в той час як символи замінити неможливо. Прапор ніби причетний до могутності держави, яку він представляє. Тому заміна прапора можлива лише в результаті історичної катастрофи, яка замінить існуючий стан речей. Вияв неповаги по відношенню до прапора сприймається як неповага до певної групи людей. Також особливість символу полягає в тому, що він викриває ті рівні реальності, які, як правило, приховані від нас. Крім того, що символ відкриває для нас цю об'єктивну реальність, він також розкриває елементи нашої душі, які відповідають цим вимірам та елементам реальності. Цілеспрямовано створити символи неможливо. Вони народжуються в індивідуальному і колективному безсвідомому і здатні діяти, лише якщо їх сприйматиме безсвідомий вимір нашого буття. Їх неможливо винайти, вони як живі істоти народжуються і помирають. Вони народжуються, коли ситуація сприяє цьому, і помирають, коли не здатні більше відповідати на запити групи, в якій вони виникли. Міфи - це символи віри, які сплетені у розповідь. Він використовує матеріал нашого повсякденного досвіду. Необхідно розмежовувати дві основні форми символічного вираження - інтуїтивну та активну. Традиційно вони називаються міфічною та ритуальною. Від інтерпритації політичних подій, їх розуміння та надання їм значення, залежить зміст політичної віри. Суб'єктивну та об'єктивну сторони акту віри поєднує граничний інтерес: віра, за допомогою якої вірять, і віра, в яку вірять. Перше розуміння - класичне позначення центрованого акту особистості, акту граничного інтересу. Друге розуміння - класичне позначенн ня того, до чого цей акт спрямований, найграничнішого, що виражено в символах. [7, с. 139] Досить важливим є розуміння, що одна сторона цієї проблеми неможлива без іншої. Немає віри без змісту до якого вона спрямована. Завжди існує щось, що осмислюється в акті віри. І володіти змістом віри можливо лише в акті віри. Система шкільної освіти, а саме: викладання історії та літератури, позиціонує індивіда відносно оточуючого світу, породжує політичну віру. Цей неусвідомлений вплив чиниться в процесі політичної соціалізації. Політична віра не належить лише окремій особі, вона поширюється серед найближчого оточення, а потім охоплює все більшу і більшу кількість людей. Все це відбувається за рахунок комунікації. Наскільки швидко і яким чином поширюватиметься політична віра - залежить від типу комунікації. Будь - яка влада нав'язує свої категорії мислення, символи, пріоритети, цінності, в які людина обов'зково віритиме більшою чи меншою мірою, вона створює легітимну національну культуру. Весь капітал держави є символічним, тобто вона володіє засобами нав'язування стійких світоглядних принципів, в ній сконцентрована потужна символічна влада. Політичний діяч черпає свою політичну силу в тій довірі, яку група у нього вкладає. Його могутність засновується на тому повідомленні, яке він передає групі і яке є уявленням про саму групу та її відносини з іншими групами. Він як довірена особа, що ніби пов'язана зі своїм народом певною раціональною програмою, є також захисником, який пов'язаний зв'язком ідентифікації з тими, хто покладає на нього всю свою надію. Його специфічний капітал є в чистому вигляді довірчою цінністю, що залежить від уявлення, думки, вірування. Він як захисник має потребу в тому, щоб у нього вірили, щоб йому довірили цей кредит. Тому він змушений брати на себе зобов'язання поширювати свої благодіяння на тих, хто його підтримує [1, с. 210]. Інтегруюча сила віри залежить в кожній конкретній ситуації від суб'єктивних і об'єктивних факторів. Суб'єктивний фактор полягає у ступені відкритості людини назустріч силі віри, тобто в тому, наскільки її граничний інтерес є сильним та пристрасним. Для такої форми владних відносин як тоталітаризм, є характерним державне насильство та гіпертрофована політизація всіх сфер життя, надмірне розширення політичного простору. Віра в безмежні можливості політичних засобів регулювання соціальних відносин, властива тоталітарній еліті, призводить до витіснення механізму суспільної саморегуляції. У цих умовах насильство неминуче виступає як один з основних засобів, за допомогою яких держава спрямовує соціальну поведінку індивідів і груп. Крім того, в умовах тоталітаризму суб'єкти влади керуються у своїх діях революційними завданнями, ідеєю тотальної перебудови суспільства. Оскільки будььякий соціальний злам має хворобливий характер, то й викликає опір. Не дивно, що за масштабами державного насильства тоталітарні системи перевершують усі інші. Тоталітаризм пройшов шлях від віри в пречудові утопічні «блага для всієї нації (або всіх людей чи пролетаріату)» до абсолютно рафінованих технологій пригнічення особистості та її  внутрішнього світу, суспільства і його потенційних творчих можливостей. Від інтерпритації політичних подій, їх розуміння та надання їм значення залежить зміст політичної віри. Але весь цей час домінуючою залишалась вертии кальна модель комунікації. Іншою характерною рисою комунікації за тоталітаризму був її оптимізм. Оптимізм - це єдина ідея, яка об'єднує, а не роз'єднує. Відсутність критики створювала такий ефект, ніби всі говорять «в один голос». Горе, як і оптимізм, має регулятивну силу, проте йому не вдається стати об'єднуючим фактором на довгий час. Поштовхом до переходу від тоталітарних до

авторитарних систем у східній Європі була смерть Й. В. Сталіна. Проте в подальшому боротьба за владу проводилась тоталітарними методами. Розпад інститутів цього режиму пройшов три етапи: «відлига» з середини 50 - х до середини 60 - х років, «застій» з другої половини 60 - х до початку 80 - х років, реформи та революційні процеси середини 80 - х - початку 90 - х років. Цей період, по суті, був переходом від тоталітаризму до авторитаризму. Авторитаризм не відрізняється таким висоо

ким рівнем політизації суспільства, як тоталітаризм. Особистість і суспільство зберігають визначену автономію в неполітичних сферах. Тому при меншому, ніж в умовах тоталітарної системи, державному насильстві авторитаризм вирізняється більшими можливостями для свободи індивіда. Цей спосіб організації влади вже містить горизонтальну модель комунікації всередині громадянського суспільства, але ще не спирається на неї в процесі легітимізації та не приділяє значної уваги формуванню громадської думки. Специфіка політичної свідомості, особливо на рівні суспільної психології, полягає в тому, що верифікувати будььщо в її сфері дуже складно, так як інформації, зазвичай, недостатньо, тому починає функціонувати стереотип. В період трансформації ще досить довгий час продовжують діяти форми тоталітарної свідомості. Тоталітарна свідомість - це ментальність, що формується не під впливом реальних подій, а з точки зору їх вербального оповіщення. Для неї досить важливим є існування моделі жертви, що була орієнтована на майбутнє, проте інколи модель жертви була результатом минулих подій (громадянська війна, вітчизняна війна) та ніколи вона не мала права дивитись на сьогодення, тому що воно є принципово правильним. Причина погіршення теперішнього завжди знаходиться за межами цієї точки простору і часу, і тому вона носить об'єктивний, а не суб'єктивний характер [5, с. 77]. Віра в жертву була настільки ж необхідною, як і її виконання. Вербальна ситуація тут перемагає саму реальну подію. Описаний образ жертви зближує часові точки: сьогодні для завтра, сьогодні із вчора. У процесі трансформації політичного режиму слід констатувати факт зміни моделей політичної комунікації від однолінійності та однонаправленості до появи елементу зворотнього зв'язку в комунікаційному процесі. Навіть самі вибори та референдум є комунікативними актами - це ніби діалог між тими, хто управляє, та тими, ким управляють. Саме акт голосування розглядається як відповідь керованих на комунікативні дії керуючих. А результат виборів залежить від тих вірувань та переконань, які найбільш поширені в державі. Було б невірно аналізувати політикоокомунікаційні відносини лише за вертикальним принципом «правлячі еліти - керовані маси». Чим демократичнішим є суспільство, тим більшого значення набуває горизонтальний рівень обміну потоками політичної інформації, сполучення пануючого комунікаційного потоку, що ініціюється державою, з інформаційними потребами і пріоритетами громадянського суспільства, які формуються на більш широкій ціннісній основі. Процес демократизації призводить до рошарування суспільства та появи великої кількості інформаційних потоків, які пропагують різоманітні цінності, що призводить до появи різних за змістом вірувань. Тобто, політичний режим формує основні моделі комунікації, які, в свою чергу, визначають спосіб формування політичної віри. Якщо інформаційні потоки можуть просто нашаровуватись один на інший в просторі і часі, то для того, щоб вони були сприйнятими, а не перетворились у шум, вони потребують певної структуризації. Найпершою буде «почута» та інформація, що містить інтерес для людини, а також є зрозумілою для неї. Тобто, політична віра виступає усвідомленим інтересом, що формується на основі первинної інформації, наступна ж «порція» інформації сприйматиметься критично на основі вже наявних переконань. Саме тому надається таке важливе значення вихованню та первинній соціалізації особистості. На цьому етапі можна поставити питання про появу суперечливих, на перший погляд, вірувань. Логічно було б зробити закид демократичному режиму з приводу того, що він провокує зневіру та плюралізм позицій, що веде до появи екзистенційного сумніву, особливо коли ми стикаємось з повним спектром суперечливої інформації. Але насправді це не так. Віра, а особливо демократична, яка в найзагальнішому вигляді виступає як віра в можливість [6, с. 23], містить в собі елемент сумніву, ризику та мужності. Сумнів, який присутній у кожному акті віри - не методологічний та не скептичний. Це сумнів, яким супроводжується ризик. Його можна було б назвати екзистенціальним, на відміну від методологічного та скептичного. Він не заперечує конкретну істину, але змушує усвідомлювати присутність елементу ненадійності в будь - якій істині. Одночасно сумнів, який існує у вірі, приймає цю ненадійність в акті мужності. Через те, що віра містить в собі мужність, вона може включати і сумнів з приводу самої себе. Безумовно, віра і мужність не тотожні. Віра володіє й іншими елементами, крім мужності,  мужність виконує й інші функції, окрім утвердження віри. Тим не менше, акт, в якому мужність містить ризик, належить до динаміки віри. Поряд з вірою і комунікативні процеси мають свою динаміку. Найактивніша передача інформації буде в період криз та сумніву, а також в часи глибокої переконаності у правильності певних ідей. Власне, тільки позиція нігілізму та зневір'я гальмує процес комунікації. Якщо виник сумнів, то його не варто розглядати як заперечення віри, а як елемент, який завжди існував і завжди буде існувати в актівіри. Екзистенційний сумнів та віра - два полюси однієї і тієї ж реальності, стану граничного інтересу (для політичної віри - стану політичного інтересу, який тимчасово виступає як граничний). Ні віру, ні сумнів неможливо абсолютно знищити в людині. Сумнів можна перемогти, але не його пригніченням, а мужністю. Мужність не заперечує наявність сумніву: вона приймає сумнів в себе як вираження своєї кінечності та утвердження змісту граничного інтересу. Мужність не потребує гарантій беззаперечного переконання, вона несе в собі ризик, без якого життя є неможливим. За демократичного режиму віра ставить питання, хто виражає політичний інтерес людини найбільш адекватно. Протистояння ідеологій - це протистояння засобів вираження інтересу та способів комунікації. Отже, політична віра виступає як особисто набуті, емоційно пережиті й визнані політичні ідеали; принципи й норми поведінки та діяльності людини, а також вона є ознакою політичної культури особистості. Саме завдяки комунікації (процесу передачі та обміну інформацією) стає можливим набуття та наслідування ідеалів суспільного життя. Акт віри, як і будььякий акт духовного життя людини, залежить від мови і оперує символами. Віра, що не має мови, є сліпою і нікуди не направлена ні до якого змісту, вона не усвідомлює себе. Лише в мовній спільноті людина здатна актуалізувати свою віру. Тому від того, які моделі комунікації функціонують в суспільстві, залежить зміст політичної віри. Державна влада володіє символічним капіталом і має засоби нав'язування стійких світоглядних принципів. Для тоталітаризму є характерним превалювання вертикальної комунікації, функціонування моделі жертви та образу ворога, що зумовлює оптимізм політичної риторики, а також віра у перемогу. Авторитаризм вже містить горизонтальну модель комунікації всередині громадянського суспільства, але ще не спирається на неї в процесі легітимізації влади та не приділяє значної уваги формуванню громадської думки, через те, що все ще залишається можливим використання насильства для підкорення державному апарату. Демократичний режим заперечує насильство і підносить принцип свободи громадян. А процес демократизації призводить до рошарування суспільства та появи великої кількості інформаційних потоків, що пропагують різноманітні цінності, які спричиняють появу різних за змістом вірувань. Починає формуватись демократична віра, яка у загальному вигляді виступає як віра в можливість та містить в собі елемент сумніву, ризику та мужності.

В статье детально рассматривается политическая вера и коммуникация, а также процесс изучения моделей обмена информацией. Акцентируется внимание на том, что легитимизация власти базируется на политической вере, которая формируется в результате распространения идей. Автором дана характеристика коммуникации в тоталитарном, авторитарном обществе и в процессе их демократизации.

Ключевые слова: демократизация, политическая вера, политическая коммуникация, трансформация.

The article is focused on the detail analysis of the concepts «political belief», «communication» and the research of communicative models. It is mentioned, that a power legitimization is based on political belief. And the transmissions of ideas forms the political belief. Also the author examines the information interchange in totalitarian, authoritarian society and in process of their democratization.

Key words: democratization, political belief, political communication, transformation.